WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

управління було реформоване у 135 містах і посадах, а переформованим воно залишилось у 25 містах і посадах, в тому числі в усіх восьми приватно-власницьких містах Правобережної України. Цей процес не був однорідним: якщо на більшій частині України реформа проводилась у стислі строки (часто-густо не враховувалось навіть бажання більшості городян), то на Правобережжі, навпаки, уряд, виходячи в першу чергу з політичних міркувань, здійснював реформування поступово, починаючи з тих міст, де "не видається це шкідливим і небезпечним у політичному відношенні".
Згідно з Положенням 1870 р. на виборчих засадах створювалися органи міського громадського управління - міські думи як розпорядчі органи і міські управи - як виконавчі. Міські думи обирали міські управи в складі голови (міського голови) та кількох членів. Новий виборчий закон, ліквідувавши становий принцип, став кроком уперед в порівнянні з дореформеним періодом, але залишався недемократичним, оскільки вибори були цензовими, побудовані на принципі майнового представництва. Гласних в думу обирали тільки з платників міських податків (власники торговельно-промислових підприємств, домовласники тощо). В результаті, виборчі права одержала тільки приблизно десята частина городян у віці за 18 років.
Залежно від майнового становища всі виборці поділялися на три курії. Кожна з них обирала однакову кількість гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував явну перевагу в думах і управах заможних верств населення міста, оскільки перші дві курії мали 2/3 гласних, складаючи при цьому лише близько 14% загальної кількості виборців.
Серед виборців і в міських думах точилася досить гостра боротьба різних угруповань, справа доходила по підкупів і застосування насильства. Багато виборців і гласних перебували у матеріальній залежності від заможних торгово-промисловців, тому самоврядування нерідко перетворювалось на фікцію. Крім того, в Україні, в силу специфіки складу городян, суперечності в середовищі виборців і гласних виникали не тільки на класовому, а й на національному та релігійному грунті. Царизмом рішуче придушувалися найменші прояви до прагнення реалізувати українську національну ідею в розбудові державних органів.
Існуючі порядки призводили до масового абсентеїзму виборців, особливо третього розряду. З плином часу зацікавленість городян до виборів поступово знижувалась: якщо на 1875 р. в Україні у виборах брали участь 24,7% усіх виборців, то на 1889 p. - лише 15,3%.
У середньому по Російській імперії в думах, а ще більше в управах і між міських голів переважали представники торгового стану. В Україні купецтво переважало тільки на першому етапі міської реформи (в думах купці складали 38,7%, в управах - 44,9%, між міських голів - 55,8%). Однак після 1875 p. незмінним був той факт, що в думах найбільша і всезростаюча кількість місць належала міщанам (1875 p. - 38,5%, 1889 p. - 49,1%), а в управах і між міських голів - дворянам (1890 p. - відповідно 44,3% і 55,6%). В органах самоврядування України значно менше, ніж у середньому по Росії, була й питома вага торгово-промисловців.
Реформуючи громадське управління міст, уряд наділив місцеві органи самоврядними правами лише в тих межах, в яких вважав це вигідним і можливим для себе. Громадському управлінню були надані функції "господарського самоврядування", яке не мало права займатися політикою. Міське самоврядування перебувало ще у більшій залежності від урядової адміністрації (міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського з міських спраз присутст-вія), ніж земства. Хоча Міське положення проголосило і у порівнянні з дореформеними порядками розширило самостійність діяльності міського громадського управління (рамки урядового контролю були обмежені наглядом тільки за законністю дій самоврядування без втручання в його господарську діяльність), однак, на практиці поступово відбувався процес обмеження цієї самостійності. Закон від 29 квітня 1875 p. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового нагляду за міським самоврядуванням (зокрема, для міністра внутрішніх справ і губернатора визначалося широке коло підстав для незатвердження на посадах міських голів та їх заступників).
В цілому реформа 1870 p. дозволила уряду перекласти на громадське управління значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На самоврядування було покладено багато справ загальноімперського змісту, які не мали прямого відношення до місцевих потреб (витрати на утримання поліції, в'язниць, обслуговування військових потреб тощо). В Україні на це витрачалася майже третина усіх міських коштів. Міські ж потреби задовольнялися за "залишковим" принципом.
Незважаючи на різні несприятливі умови, міське самоврядування відіграло важливу роль у розвитку міст. Найбільш позитивними були результати реформи у великих містах.
Уряд і консервативне дворянство були стурбовані посиленням ролі буржуазії в органах міського управління. Прийняттям в 1892 p. нового Міського положення приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратися до міських дум. В органах міського самоврядування збільшився дворянський елемент і дещо послабішали позиції буржуазії.
В 1864-1874 pp. в Росії здійснювалася військова реформа. Поразка у Кримській кампанії 1853-1856 pp. виявила небоєздат- , ність російської армії, побудованої на суто феодальних засадах, :
неспроможність її відстоювати державні інтереси. На першому етапі < реформи (з 1864 p.) був скорочений до 15 років строк службирекрутів, дещо поліпшилися підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. 1 січня 1874 p. був затверджений Статут < про військову повинність. Замість станової рекрутської повинності ^і він вводив всестанову загальну військову повинність для всього у чоловічого населення імперії. Особи, які досягли двадцяти одного-і
року, призивалися на службу за жеребом. Тих, хто опинився поза постійних військ (тобто не витягнув жереб), зараховували до ополчення. Загальний строк служби в сухопутних військах встановлювався в п'ятнадцять років (дійсна служба складала шість років, а служба в запасі - дев'ять років). Строки служби на флоті були відповідно сім і три роки. Дійсна служба для осіб із вищою освітою складала шість місяців, із середньою - півтора роки. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло в разі необхідності значно збільшити чисельність збройних сил.
Реформа повністю ігнорувала національний фактор при формуванні армії.
Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління. В 1864 p. було створено 15 військових округів, в тому числі в Україні - Київський, Одеський, Харківський (у 80-ті роки останній було ліквідовано). На чолі кожного округу стояв головний начальник, він же був і командуючим військами. Поряд із завданням децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії в період війни на командуючих військами покладалися обов'язки сприяння цивільним властям для "підтримання порядку в краї".
Законом 1892 р. про воєнний стан передбачалося істотне розширення прав військового начальства щодо населення відповідної території.
Loading...

 
 

Цікаве