WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

загальними ж "нормами" співвідношення повинно було складати 1:400).
Об'єктом особливої уваги місцевої адміністрації поліції був селянський рух. Уряд здійснив цілий ряд заходів до посилення поліції в сільській місцевості. Так, міністр внутрішніх справ широко використовував надане йому законом від 22 червня 1900 p. право задовольняти клопотання приватних осіб про формування за їх кошти поліцейських команд. У другій половині XIX ст. в системі поліцейських установ в Україні виникли спеціалізовані органи кримінального розшуку - розшукні відділення.
Капіталізм, як суспільно-економічна система, створював сприятливий грунт для зростання загальнокримінальної злочинності Кількість злочинів зростала втричі швидше ніж чисельність населення. При цьому майнові злочини, головним чином крадіжки, складали приблизно 2/3 усіх кримінальних правопорушень. Багато злочинів залишалося безкарними.
Усе це примусило місцеві власті вжити відповідних організаційних заходів. Після того, як стало функціонувати розшукне відділення у Петербурзі, аналогічні органи почали утворюватися при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у ряді великих міст (в тому числі Києві та Одесі). Однак єдиної системи кримінального розшуку протягом тривалого періоду в країні не було. Бракувало і коштів, які виділялися урядом на його потреби.
Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії посідали органи політичної поліції. Вони виділилися в окрему систему ще за часів Петра І. У першій чверті XIX ст. сили політичної поліції були розпорошені. Події 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі застали уряд зненацька. З великими труднощами втримавши владу, Микола І почав виправляти "помилки" свого брата, підписавши 3 липня 1826 р. указ про утворення III відділення власної його імператорської величності канцелярії - органа, який більш ніж на півстоліття став втіленням реакції. В 1827 p., коли було засновано корпус жандармів (у 1874 p. перейменований в Окремий корпус жандармів), почалося формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за "духом народним" на всій території країни. Особливого значення надається боротьбі з національно-визвольним рухом.
У 1867 p. було прийнято Положення про корпус жандармів, яке в основному залишалося незмінним аж до Лютневої революції 1917 p. Після його прийняття на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліцейські управління залізниць. Ці органи складали основу цього специфічного відомства.
Серйозну реорганізацію центрального апарату політичної поліції було здійснено у 1880-1883 pp. під впливом другої революційної ситуації: міністр внутрішніх справ став одночасно і шефом жандармів, замість відділення в МВС було створено Департамент поліції, який об'єднав керівництво загальною і політичною поліцією.
В Україні у 70-90 pp. XIX ст. територіальні органи корпусу жандармів були представлені дев'ятьма губернськими жандармськими управліннями (ГЖУ) і жандармським управлінням М.Одеси. Звичайно ГЖУ контролювали територію тих губерній (міст), де вони перебували, за винятком жандармського управління м.Одеси:
крім самого міста йому був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. У стройовому та господарському відношенні ГЖУ підпорядковувалися штабу корпусу. Діяльністю ж їх по здійсненню "спеціальних обов'язків" керував Департамент поліції МВС.
Однією з важливих функцій, притаманних жандармерії ще з часів Бенкендорфа, був "загальний нагляд за духом всього населення і за напрямом політичних ідей суспільства". З цією діяльністю була тісно пов'язана така функція ГЖУ, як політичний розшук, тобто виявлення, "висвітлення" і "ліквідація" (мовою жандармів так позначалися обшуки і арешти) організацій та окремих осіб "протиурядового напряму". До 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліцейського нагляду (згідно з Положенням від 1 березня 1882 p. такий нагляд встановлювався за особами "сумнівної політичної благонадійності"). Ще однією функцією ГЖУ було проведення дізнань в справах про"державні злочини і "досліджень" про політичну неблагонадійність. Крім того, жандармерія до 1911 p. була одним з органів контррозвідки.
Територія України була покрита густою сіткою органів жандармської залізничної поліції. Кожне з жандармських поліцейських управлінь залізниць (ЖПУЗ) охоплювало одну або кілька залізниць (наприклад, у віданні Київського ЖПУЗ були південно-західні залізниці). У 1895 р. в Україні налічувалося п'ять ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківське-Царицинське.
Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х pp. була судова реформа 1864 p. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд був замінений судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, незалежності, змагальності, гласності тощо. Посилення реакційних тенденцій у внутрішній політиці царату у 80-х pp. й стало причиною переходу до судової контрреформи.
Особливість проведення судової реформи та контрреформи в Правобережній Україні полягала в тому, що тут вони переплелися у тугий вузол, тоді як в Росії царат спочатку здійснив судову реформу, а вже потім - контрреформу. Це найбільш чітко виявилося на прикладі інституту мирових суддів. Судові статути 1864 р. передбачали утворення в містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої людини, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) та цивільні справи. Мирові судді обиралися повітовими земськими зборами і міськими думами із осіб, які мали віковий, освітній та досить високий майновий ценз. В Лівобережній та Південній Україні майновий ценз складав: у Полтавській та Чернігівській губерніях - 400-500 десятин землі (залежно від повіту), Херсонській - 400-700, Таврійській - 400-900 десятин. Крім дільничих мирових суддів, що одержували за свою службу винаго-родження, вводилися посади, так званих, почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили "суд та розправу", коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посадипризводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та дільничих суддів повіту або міста складали вищу інстанцію - з'їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними із свого середовища.
Мировий суд був об'єктом пишання лібералів. Дільничі судді користувалися авторитетом у населення. За свідоцтвом А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей.
Не дивно, що вже у 70-х pp. мировий суд став об'єктом критичних нападок з боку реакційної преси.
З початком періоду політичної реакції питання про мирові суди із сфери газетної полеміки було перенесено в практичну площину: у своїх доповідях та записках обер-прокурор Синоду К.Победоносцев, міністр внутрішніх справ Д.Толстой, урядовець МВС Д.Пазухін обґрунтовували ідею реорганізації або, навіть, скасування мирової юстиції. Це цілком відповідало
Loading...

 
 

Цікаве