WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

судової контрреформи губернатор набув можливості впливати на суди (так, він переглядав списки осіб, які були намічені для обрання їх у мирові судді, і списки присяжних засідателів), у 1889 p. він стає головою адміністративно-судової установи - губернської присутності. Він же подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничих начальників. Положення 1890 p. і 1892 p. поставили під жорсткий губернаторський контроль органи земського та міського самоврядування.
У губернатора знаходився весь поліцейський апарат губернії: він безпосередньо призначав поліцмейстерів та повітових справників з помічниками, а також станових приставів. Про будь-який "безлад" вони повинні були негайно доповідати "хазяїну губернії".
Отже, владні повноваження губернаторів, закріплені в законодавстві другої половини XIX ст., мали цілком визначену спрямованість, відбивали основну лінію у внутрішній політиці самодержавства. Губернатор у російській провінції був справжнім сатрапом, від ласки якого залежало існування будь-якої установи і, навіть, доля будь-якої особи у "ввіреній" йому губернії.
Широкі каральні права, розгалужений апарат, на який спирався губернатор, використовувалися їм, насамперед для боротьби з реальними і потенціальними політичними противниками існуючого ладу. Конкретні напрями діяльності губернаторів по охороні "порядку і спокою", основні об'єкти і суб'єкти губернаторської "уваги" містилися в численних циркулярах Міністерства внутрішніх справ
При величезних масштабах каральної влади, що належала губернаторам, і недостатньому контролі за їх діяльністю (так, про тягом 80-х і 90-х pp. жодна губернія не була піддана повній ревізії) стан справ багато в чому зумовлювався особистими та діловими якостями, рівнем загальної культури, політичними спрямуваннями, симпатіями і антипатіями тих, хто займав губернаторську посаду. Призначення нерідко залежало від випадку, але в першу чергу - від протекції.
У другій половині XIX ст. значно зріс, порівняно з дорефор-меним періодом, освітній ценз губернаторів: кількість осіб з вищою освітою досягла двох третин. Усі губернатори були потомственими дворянами (дехто належав до титулованої знаті). За майновим станом вони були найбільш забезпеченою категорією вищого чиновництва. У переважній більшості їх земельні володіння перевищували тисячу десятин. Одним з найбагатших людей країни вважався катеринославський губернатор граф Ф. Келлер, у якого було понад 20 тис. десятин землі.
Слід відмітити, що наприкінці 50-х - на початку 60-х pp. XIX ст. з'явився новий тип ліберальних, освічених губернаторів. До них належав, зокрема, херсонський губернатор Башмаков, відомий своєю невтомною боротьбою із зловживаннями. Але діяльність таких губернаторів дратувала представників уряду, через що була недовгою.
З 1866 p., після замаху Д.Каракозова на царя Олександра II, почалася масова заміна губернського начальства. Губернаторів нового типу стає все менше, їх місця займають відверті реакціонери. Особливо збільшився попит на них у період політичної реакції 80-90-х pp. До таких діячів належали полтавський губернатор Є.Янковський, чернігівський губернатор О.Анастасьєв та ряд інших, які творили сваволю і беззаконня. Про те, що факти зловживання владою, хабарництва тощо набули серед губернської адміністрації широкого розповсюдження, свідчать і "політичні огляди", які подавалися в 70-90-х pp. спочатку в III відділення власної його імператорської величності канцелярії, а потім - в Департамент поліції МВС начальниками жандармських управлінь.
В кожному із 85 повітів України адміністративна влада належала справнику, який призначався губернатором з дворян і був відповідальним перед ним. Справник очолював повітове поліцейське управління, до складу якого входили два дворянських засідателя, що обиралися повітовими дворянськими зборами. Повітовий справник головував у ряді розпорядчо-виконавчих колегій і дорадчих органів (присутностей та комітетів), які відігравали роль виконавчих інстанцій для відповідних губернських установ, Деякі з присутностей та комітетів очолював повітовий предводитель дворянства.
Важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечувати "порядок і спокій" серед селянського населення, було відведено земським дільничим начальникам, посада яких вводилася законом від 11 липня 1889 p. Вони призначалася губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути тільки потомствен! дворяни, які володіли землею в повіті і мали вищу освіту. Однак положення припускало ряд винятків: при неможливості відшукати кандидатів, які б задовольняли вимогам обох цензів, міністр мав право призначати земських начальників з дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом, або ж з вищою освітою, але без встановленого цензу. Закон передбачав можливість призначення на цю посаду також осіб без середньої освіти (якщо у них був чин колезького реєстратора, тобто нижчий класний чин). У суспільстві ця норма була зустрінута рядом кри тичних відгуків.
За законом від 29 грудня 1889 p. міністру внутрішніх сприн дозволялося як "тимчасовий захід" призначати земських начальнії ків з осіб, які не мали середньої освіти (про чин колезького реєстратора вже не згадувалося) і не задовольняли іншим підвищеним вимогам, за умов, що зазначені особи визнавалися міністром внутрішніх справ "здатними до відправлення цієї посади". Фактично цей виняток став правилом: губернатор і міністр несамперед враховували спроможність кандидатів здійснювати "тверду владу". Так, за даними земського відділу МВС, складеними у 1903 р. по 10 губерніях (в тому числі Полтавській та Херсонській), понад 21% земських начальників не мали середньої освіти, не кажучи вже про вищу.
Земські начальники наділялися, крім судових, широкими ад-міністративними функціями, до яких відносилися нагляд за органами селянського громадського управління та ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних та сільських писарів. У разі відсутності чинів повітової поліції земські начальники здійснювали їх функції. До 1906 p. земський начальник мав право накладати на осіб сільського управління, які не виконали його законних вимог, штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без будь-якого формального провадження. Волосний суд був поставлений у повну залежність від земського начальника: він затверджував суддів, переглядав вироки суду (раніше вони вважалися остаточними).
Опорою урядової адміністрації в її діяльності по підтриманню "порядку і спокою" на селі були органиселянського самоврядування - волосного та сільського. Цей апарат, який утримувався за рахунок селян, перебував у повній залежності від земських начальників. Він був безпосереднім провідником розпоряджень властей.
Значну увагу надавав уряд діяльності волосній та сільській адміністрації по забезпеченню надходження до скарбниці від селян численних платежів. Крім викупних платежів, селянство несло тягар різних зборів (казенних, земських, сільських, страхових тощо), виконувало натуральні повинності (поштову, постойну, ареш-танську тощо), від яких звільнялися інші стани. На селян покладався також тягар непрямих податків на предмети
Loading...

 
 

Цікаве