WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

Державний устрій в другій половині XIX ст. - Реферат

Державний устрій в другій половині XIX ст.
Загальновизнано, що реформи 60-70-х років означали перший крок на шляху перетворення феодальної монархії в Росії у буржуазну монархію.
Перетвореннями 60-70-х pp. в державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостерігаються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ:
в міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат все більше рахувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії, її кількість зросла. Серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників (трохи більше 50%). Хоча у її складі, як і раніше, переважали дворяни-урядовці, поряд з цим з'явилися і нові прошарки. Один з них складав, так званий, "третій елемент" - вільнонайманий персонал органів самоврядування (лікарі, вчителі, статистики тощо). Починаючи з 60-х pp. у державному апараті почали працювати жінки.
Однак значення цих процесів не слід перебільшувати. Незважаючи на проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі та діяльності урядових установ, Росія залишалася абсолютною монархією із самодержавним монархом на чолі. В країні зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.
Буржуазне реформаторство 60-70-х pp. було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набрали чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старому ладу. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70-80-х pp., уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 p. проголошував непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.
В Україні існував в основному попередній адміністративно-те-риторіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 p.) і волосна-сільська. Три губернії - Київська, Подільська та Волинська - мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губернаторської влади.
Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у "ввірених йому губерніях". Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військами Київського військового округу.
Власний апарат генерал-губернатора був невеликим - він складався лише з канцелярії та декількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.
Повноваження "головного начальника краю" були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам (її було включено у Звід губернських установ), а також в інших нормативних актах - статутах, положеннях, окремих "височайших" веліннях. Наскільки широким було коло питань, наданих головному начальнику Півден-но-Західного краю, можна судити по такому факту: коли в 1888 p. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ намагався одержати зведені дані про "предмети відомства" генерал-губернатора, його канцелярія підготувала довідку, в якій лише неповний перелік цих "предметів" (понад визначених Загальною інструкцією) складався з 83 пунктів. Загальна інструкція наголошувала, й;
генерал-губернатори "суть главные блюстители неприкосновенно^ ти верховных прав самодержавия, пользы государства и точної і исполнения законов и распоряжений высшего правительства по всем частям управления во вверенном им крае". При цьому до обов'язків генерал-губернаторів відносилися питання загального добробуту і внутрішньої безпеки. Закон надавав генерал-губернатору право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а у необхідних випадках (при "недбалості" дій місцевого начальства) - безпосередньо вживати заходів "як до поновлення спокою, так і до відвернення будь-якої причини відновлення... безпорядків".
Досить широкі права надавалися генерал-губернатору при ого-лошенні на усій підвідомчої йому території або в окремій місцевості виняткового стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охорони) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 p. Підкреслимо, що право оголошення місцевості в стані посиленої охорони належало генерал-губернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генерал-губернатор широко користувався при здійсненні колоніальної політики царату в Україні.
Підстави для оголошення тієї чи іншої місцевості на винятковому стані були сформульовані настільки невизначено, що відкривали широкий простір для свавільного тлумачення. У період чинності стану посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов'язкові постанови (з метою захисту "громадського порядку і державної безпеки"), за порушення яких винні підлягали арешту на строк до трьох місяців або штрафу до 500 крб. Крім того, йому належало право забороняти "усякі народні, громадські, навіть приватні збори", закривати торговельні заклади і промислові підприємства, а також "забороняти окремим особам перебування у місце-востях, оголошених в стані посиленої охорони".
При введенні стану надзвичайної охорони усі правила, притаманні стану посиленої охорони, зберігали свою силу. Генерал-губернатор наділявся, понад того, цілим рядом повноважень. Так, йому було надане право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліцейські команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно та прибутки з нього у випадках, коли розпорядженням таким майном "досягаються злочинні цілі, або коли упущення по управлінню таким тягнуть за собою небезпечні для громадського порядку наслідки";за порушення обов'язкових постанов і скоєння певних вчинків піддавати винних в адміністративному порядку ув'язненню у тюрмі або фортеці на три місяці чи арешту на той же строк, або грошовому штрафу до 3 тис. крб.;
Loading...

 
 

Цікаве