WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.) - Реферат

Державний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.) - Реферат

Державний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)
Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній організації, котра існувала тут, а також "Військом Запорізьким". У XVIII ст. російський уряд встановив для Гетьманщині офіційну назву "Малая Россия" (Малоросія).
На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніш, гетьманськими статтями
- Решетилівські, чи 1. Скоропадського (1709 p.) і, нарешті, "Решительные (конфирмированные пункты Д.Апостола" (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро 1, не тільки лицемірно продемонстрував свою повагу до цих статей, а й підкреслив їх наступний зв'язок з договором 1654 p.
Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його призначали за наказом царя. У 1709 p. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський, який вмираючи, розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.
При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від воєвод, які знаходилися в Україні.
У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як, наприклад, 1.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьманської посади. Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.
Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із:
Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному пред-ставнику від кожного полку.
Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.
Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Гетьманщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували зв'язки - економічні, політичні та культурні, які зміцнювали свідомість українців у тому, що вони є представниками єдиної національної території.
Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана суп-роводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємовідносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затвердження статей, складених при обранні гетьманом Скоропадського у 1709 p., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.
Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного гетьмана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву "Решительные (конфирмированные) пункты". Він діяв до скасування Гетьманщини.
Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутрішніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхній властитель", "гетьман Війська Запорізького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества За-порожського обох берегов Днепра".
Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьманські статті, подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання. Будучи головним адміністратором, він особисто розпоряджався землею, що належала козацькому війську.
В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єднувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа обвинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край розкраданням була заснована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов'язок відати військовими коштами.
Гетьман був головнокомандуючим - "зверхником над військом". Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конфлікти, але з дозволу царського резидента.
У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладне здійснював потрібні йому переміщення урядовців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.
У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І - явною і таємною. У останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі знаходився російський резидент Наумов для "совета" про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу-командувачу російським військом в Україні.
Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади через її неспроможність створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполегливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 p. та й до 1727 p. Україна жила без гетьмана.
У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна зТуреччиною і вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі. Він повернувся в Україну лише при імператриці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся встановлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів самоврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана.
Після смерті Апостола (1734 p.)
Loading...

 
 

Цікаве