WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Міжнародне право другої половини XX ст. - Курсова робота

Міжнародне право другої половини XX ст. - Курсова робота

По-друге, необхідні досить істотні поправки до Статуту ООН, які б визначали, хто є суб'єктом права на самовизначення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципів міжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту ООН. Характерно, що ст.1 2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав, що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, а також у деяких інших документах ООН.

І все ж остаточне вирішення цього кардинального питання —хто є суб'єктом цього права — не досягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалось здебільшого шляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще не завершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах колишнього СРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з'являються нові моменти. Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще не визначений. Ця теоретична складність, невизначеність виявляється і під час практичних спроб вирішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострі національні процеси, що відбуваються у Югославії, Південній Осетії, Нагорному Карабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.

Безперечно, тут позначається слабкість механізмів, насамперед миротворчих сил ООН та інших процедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності ООН виявляються і більш загальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До них насамперед слід віднести такі:

Як поєднати право націй на самовизначення і з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальну цілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином, щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та інша єдність?

Як поєднати право на самовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроювання кордонів і несправедливостей з цим пов'язаних?

Як діяти Організації Об'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій — поділу, який, по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінським колоніальним режимом у СРСР?

Для відповіді на ці та аналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв для визначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відношенні провела Г.Старовойтова ("Известия". 1992. №180). Перший її принцип — це історична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтова справедливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайним етнічним усвідомленням, проте ігнорувати його не можна. Другий критерій — це сьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративних кордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій — волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування. Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.

На мою думку, вказані принципи заслуговують на увагу і врахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту ООН.

Забезпечувати реалізацію подібних принципів повинна насамперед ООН — механізм, що має організувати міжнародну силу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукати несилове вирішення проблеми — шляхом політичних переговорів, на основі міжнародне визнаних принципів.

Цей механізм має передбачати заміну функцій ООН щодо припинення насильства функціями підтримання миру.

ООН дає унікальну можливість всім країнам, всім націям збагачувати, зміцнювати почуття взаємозалежності. Це єдино можливий і розумний шлях, яким можна просуватися до реалізації спільних взаємних інтересів всіх членів міжнародного співробітництва у майбутньому. Це передбачає пошук консенсусу сім'єю народів, які об'єдналися в унікальну неповторну міжнародну організацію — ООН, щоб відповісти колективно і конструктивно на потреби своєї відповідальності. Взаємозалежність такого характеру базується на прагненні до більш демократичного світу.

Історичні події, що відбулися недавно і ще відбуваються в колишньому СРСР, у країнах Східної та Центральної Європи, ведуть до необхідності справжньої взаємодії. Міжнародне співтовариство сьогодні є більш плюралістичним, ніж у дні, коли створювалася ООН. Але цей плюралізм настійно вимагає співробітництва більш масштабного, більш міжнародного і більш конструктивного. Водночас тут діє й інша, досить небезпечна тенденція. Про неї слушно сказав Генеральний секретар Британської співдружності націй Ш.СЛамфал: "Відхід від діалогу в системі ООН відбувається на фоні відродження націоналізму, який нас веде назад в період до 1939 р. — антиінтер націоналізму, що ламає структури міжнародного співробітництва, яке будувалося не без жертв, терпеливо, у післявоєнну еру, — мілітаризму, який означає владу авторитаризму в нашому глобальному товаристві, — насильству й індиферентності, що підривають основи світового порядку, — і догматизму, що породжує екстремізм. Саме ця остання тенденція є такою, що викликає найсерйознішу стурбованість, бо може стати поворотним пунктом від концепцій світового порядку, який надихав виникнення Об'єднаних Націй, до більш авторитарного світу, який керується не порядком, але порядок диктується в ньому силою".

Ці слушні застереження потребують пильної уваги людства, якщо воно справді хоче будувати нову систему міжнародного миру та безпеки, хоче бачити ООН міцною, ефективною і справді авторитетною світовою організацією.

Висновки

Молоді національні держави у пошуках шляхів самостійного розвитку зазнають великі труднощі (низький рівень економічного розвитку, брак капіталів і передових технологій, недолік підготовлених національних кадрів і т. п.). Крім того, імперіалістичні сили в буржуазних державах прагнуть зберегти країни, що розвиваються, у сфері свого впливу, утримують ключові позиції в їх економіці, здійснюють втручання у внутрішні справи і нерідко підтримують антинародні режими, вдаються в окремих випадках і до прямого військового втручання. Не дивлячись на складне внутрішнє положення і протидію з боку неоколоніалістських сил, розвиваються країни, що раніше знаходилися на периферії історичного прогресу, активно підключилися в останні десятиріччя XX в. до діяльності ООН, виступають за новий і більш справедливий міжнародний економічний порядок, за припинення гонки озброєнь, за мирне рішення регіональних і інших міжнародних конфліктів.

Найважливішою особливістю розвитку сучасного миру є те, що він все більше придбаває цілісний і взаємозалежний характер. У вибухонебезпечній обстановці, коли накопичені величезні запаси руйнівної зброї і зі всією гостротою встало питання про виживання самого людства, політика тотального протиборства і військової конфронтації, рівно як і розпалювання регіональних конфліктів, не має майбутнього. Проблема запобігання нової світової війни і ядерної катастрофи, припинення будь-якої агресії, здатної спричинити небезпечну ланцюгову реакцію, стає загальнолюдською. Без її позитивного рішення неможливі ні суспільний прогрес, ні збереження самої людської цивілізації.

У зв'язку із збільшеною загрозою самознищення людства перед сучасним світом встають сьогодні складні і історично незвичайні питання. Відповіді на них можуть бути одержані перш за все шляхом звернення до історичного досвіду, що відображає в собі загальнолюдські і класові, інтернаціональні і національні початки. В кінці XX в., коли стає все більш очевидним пріоритет загальнолюдських підходів, особливого значення набувають виявлення накопиченого людством загальногуманістичного і загальнодемократичного потенціалу, його використовування в подальшій боротьбі за мир, демократію і соціальний прогрес. Певною мірою відповіді на ці питання покликана дати і історія держави і права зарубіжних країн.

Список використаної літератури та джерел:

1. Действующее международное право т.1

2. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1997. – 371с.

3. Международное право: Учебник. Изд. 2-е, доп. и перераб. Отв. Ред. Ю. М. Колосов, В.И. Кузнецов. – М.: Междунар. отношения, 1998. – 624с.

4. Навчальний посібник "Міжнародне публічне право" А.І Дмитрієв, В.І Муравйов К.Юрінком Інтер2000

5. ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. – К.: Либідь, 1995. – 128с.

6. Тускоз Жан Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. К.: "АртЕк", 1998.- 416с.

1 Внешняя политика Советского Союза в период отечественной войны. Т.1 М.1970

Loading...

 
 

Цікаве