WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Кримінологічна політика - Курсова робота

Кримінологічна політика - Курсова робота

Кримінально-правова політика України спрямована на застосування суворих покарань до осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, і пом'якшення відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки.

Від інших форм державного примусу покарання відрізняється тим, що виступає як реалізація кримінально-правових відносин між особою , яка вчинила злочин, та державою, в особі органів правосуддя в широкому розумінні цього слова і призначається від імені держави.

Покарання призначається тільки за вироком суду і лише відповідно до закону.

Воно має особистий характер, спеціальну мету і тягне судимість.

Метою покарання визнаються кара та виправлення.

Кара – орієнтація суду на законодавцем на застосування такого комплексу обмежень до засудженого його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання – виправлення засудженої особи, а також загальної і спеціальної превенції (утримання від вчинення злочинів в подальшому іншими особами взагалі і даною особою зокрема). З цієї точки зору кара виступає тільки як проміжна мета покарання.[2; 107]

Виправлення як результат покарання передбачає такі зміни особистості засудженого, коли він позбавляється негативних рис та установок, які можуть зумовити його готовність до суспільно – небезпечної та протиправної поведінки. Процес виправлення являє собою поступове надбання засудженим позитивних змін, які, відповідно до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, відбуваються в його особистості та створюють для у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Покарання, що застосовується судом, завжди є індивідуальним, оскільки визначається з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності діяння та особи, що його вчинила, а також інших обставин, що впливають на вирішення питання про відповідальність винного.

Покарання повинно бути гуманним.

Про це свідчить закріплене в законі положення, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань засудженій особі, або принижувати її гідність. В ст. 28 Конституції України закріплено : „Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню."

Покарання являє собою справедливий акт правосуддя. Відповідно до НПК до ККУ за ред. Яценко, він полягає в тому, що караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян , їх організацій чи об'єднань, держави і суспільства в цілому. У ньому втілюються принципи законності, гуманізму, рівності всіх перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя.

Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінального права розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору, що існують з даної проблематики можна звести до наступного:

1. Справедливість – це принцип кримінального права;

2. Справедливість – це принцип кримінальної відповідальності;

3. Справедливість – це принцип призначення покарань.

Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципу справедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливості призначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначити справедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування кола злочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що "навряд чи слід враховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якості кримінально-правового принципу." Таким чином, автори керувалися тим, що оскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою і не відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначення цього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості при визначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принцип сформульовано таким чином: "покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідати тяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про її особистість" Такого ж висновку дійшли і більшість авторів підручників Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права.

Попов А.Н. у своїй статті "Принцип справедливості в уголовном законодательстве" піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально- правового принципу справедливості. Він вважає, що "норми, що закріплюють принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним орієнтиром в його діяльності". Справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси випливає необхідність її впливу на цю галузь права.

В. Табачковський тримається дещо іншої позиції. Він зазначає, що сенс правосуддя, як підкреслює сучасний французький філософ Поль Рікер, є надбанням розуму, наполовину пов'язаного з буденною практикою міжлюдських стосунків, й наполовину - з міфічним підґрунтям, з якого проростає ідея правосуддя. (У давній Греції це можна побачити в трагедіях Есхіла й Софокла та у захисних промовах великих афінських ораторів.) Сенс правосуддя пов'язаний з тією обставиною, що ми чутливі передусім до антиподу справедливості - себто несправедливості. "Яка несправедливість!" - Саме у формі даної скарги ми відкриваємо для себе смислове поле справедливого та несправедливого. Чи не тому на рівні інституційованого правосуддя, перед судом ми продовжуємо поводити себе як "позивачі", що "звертаються зі скаргами".І серед правників, і серед філософів-етиків, й, нарешті , серед численних моралістів на буденному рівні, саме несправедливість є тим, що дає перший поштовх думці. [9; 5]

Але у позаправовім витлумаченні ідеї справедливості ховається небезпека. Досить згадати, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, а несправедливим - те, що не прийнятне. (Песимістично ж налаштована людина взагалі схильна кваліфікувати учинки інших щодо себе як несправедливі. Та й загалом людська самооцінка дуже часто значно вища від оцінки з боку оточуючих.) Польський письменник Юліан Тувім якось сформулював таке іронійне буденне визначення егоїста: той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. - Проте досить поглянути на подібну ситуацію не з точки зору побутових взаємин між приватними особами, а з точки зору майнових угод між ними, або ж з точки зору стосунків, скажімо, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих, та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тільки етичний,

Наведений приклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінно опиняються то на боці моральних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливості набуває зовсім іншого звучання. [9; 6]

Чи не найважливіша особливість ідеї справедливості - те, що "добре" у ній постійно переходить у "законне" і навпаки. Але між "добрим" та "законним" є також суперечність. Поняття "добре" пов'язане з популярним розумінням щастя "як доброго життя". Але орієнтація на добре життя спокушує, бентежить нас і, зрештою, заводить у безвихідь. Адже ця орієнтація, дотепно зауважив П.Рікер, надає певного сенсу (напрямку) людським діям - проте водночас вона спричинює відсутність консенсусу стосовно того, що є істинне благо.

Саме тому ще в елліністичних трактатах про чесноти справедливість розглядали в окремому розділі через ту її відмітну особливість, яка пов'язана з ідеями зобов'язання та обов'язку та корелятивною до них ідеєю права. Особливістю, про яку йдеться, є формалізм, що його можна назвати незавершеним у порівнянні із завершеним формалізмом, який зустрічається лише в сучасних процедурних концепціях. "Незавершений формалізм" означає наступне: як і всі інші чесноти, згідно з "Нікомаховою етикою" Аристотеля, справедливість відзначається нестійкою рівновагой, яку вона встановлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середину", тобто щось проміжне між двома крайностями.

"Балансувати" між подібними крайностями, залишаючись у суто етичній сфері, неможливо. Потрібно переходити у сферу правову.

В. Махінчук в дисертації, присвяченій питанню справедливості покарання, відзначив, що під поняттям справедливого покарання насправді розуміють покарання адекватне. Адекватність – відповідність кримінального покарання певним вимогам.

Поняття „справедливість" стосується більше морально-етичних категорій і пов'язане насамперед із суб'єктивним сприйняттям.

В.М. Кудрявцев, С.Г. Келіна зазначали, що категорія справедливості стосовно кримінального покарання проявляється на 3 рівнях:

  • Справедливе призначення

  • Справедливе визначення кримінального покарання

  • Справедливе формування кола злочинних діянь.[5; 7]

Р. Ласточкіна, В. Похмєлкін, Л.Кругліков дотримувались позиції про неприпустимість застосування поняття справедливості покарання, а натомість використовувати поняття „правильність".

Loading...

 
 

Цікаве