WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Концепція кадрового забезпечення діяльності пенітенціарної системи в Україні - Курсова робота

Концепція кадрового забезпечення діяльності пенітенціарної системи в Україні - Курсова робота

При вирішенні питання про відділення кримінальне — виконавчої системи від МВС не можна афішувати тільки чисто структурні реорганізації, що проявилися, наприклад, у створенні Департаменту замість Головного управління виконання покарань МВС. Самі по собі структурні зміни в апараті управління кримінально-виконавчої системи напевно не зможуть привести до якісних змін у діяльності органів і установ виконання покарань, оскільки це лише напівміра. Її варто розглядати як перший крок на шляху дійсно глибоких змін у вітчизняній кримінально-виконавчій системі.

Управлінські структури кримінально-виконавчої системи є формою її внутрішньої будови, в яку входять структурні одиниці всіх рівнів - Департамент, управління виконання покарань, окремі установи, їх структурні підрозділи. Ієрархічні взаємовідносини між ними нормативне врегульовані за певною схемою. У цій моделі створення Департаменту - це поява нової форми управління кримінально-виконавчої системи, яка виступає тепер способом вираження її змісту. Оскільки, форма і зміст за законом діалектики не існують окремо, то вузловою вимогою для надання нової якості кримінально-виконавчій системі є приведення її організаційних структур у відповідність до змісту управлінської діяльності, яким охоплюються цілі, задачі, функції, методи управління. Разом з тим, реорганізація управлінських структур кримінально-виконавчої системи мало що дасть без кардинального оновлення змісту діяльності адміністрації органів і установ виконання покарань.

У співвідношенні управлінських структур і змісту діяльності кримінально-виконавчої системи як взаємовідношенні форми і змісту, визначальною стороною виступає зміст. Зміст діяльності Департаменту відображений у його завданнях і повноваженнях. Потрібно відмітити, що відсутність у Положенні про Департамент таких перспективних цілей, як виправлення і перевиховання, вселяє обережний оптимізм. З'являється надія на те, що тепер не буде абсолютизації цього застарілого елементу діяльності виправно-трудової системи, в якому перевиховання і виправлення засуджених шляхом залучення до суспільне корисної праці набули самодостатнє, пануюче становище.

Інакше кажучи, існує надія, що нова управлінська структура буде пристосована не до ілюзійного, а до реального змісту виконуваної діяльності. Це здатно забезпечити найбільшу ефективність її роботи. Не варто при цьому недооцінювати ту обставину, що структурні одиниці кримінально-виконавчої системи можуть сприяти або перешкоджати результативній роботі Держдепартаменту. Це багато в чому залежить від службових і особистих акцентів представників адміністрації установ і в першу чергу, від орієнтації керівництва. Створення Департаменту само по собі не може гарантувати максимальну віддачу від цих нововведень, підвищити ефективність діяльності управлінських структур, якщо не будуть відкинуті застарілі уявлення про призначення адміністрації органів і установ виконання покарань, змінений світогляд персоналу, без того, щоб перевести його мислення з абстрактної площини в конкретну. Результатом створення Департаменту повинна стати демілітаризація персоналу. Це передбачає зміну взаємовідносин з засудженими, покращення мікроклімату в органах і установах виконання покарань. На вирішення цих проблем повинні бути спрямовані не тільки "спущені" зверху в структурні підрозділи кримінально-виконавчої системи директиви, націлені на надання єдності державній політиці в сфері виконання покарань, але й наукові розробки, які дають теоретичне обґрунтування діяльності органів і установ виконання покарань, з врахуванням соціально-економічних і політичних змін, що сталися в Україні в 90-х роках XX століття.

Розвиток кримінально-виконавчої системи повинен ґрунтуватися на ідеї, що в місцях позбавлення волі обов'язково повинні бути дві чітко розмежовані сфери впливу — держави і суспільства.

Кримінально-виконавча система повинна бути побудована з урахуванням того, що покарання є акцією примусу, яка виконується від імені держави за вироком суду до особи, що визнана винною у вчиненні злочину. Вона представляє собою передбачені законом несприятливі наслідки і обмеження прав і свобод засудженого. Це означає, що кримінально-виконавча система, ключовою ланкою якої є державні органи виконання покарань, покликана реалізовувати лише заходи державного примусу. Функціональним обов'язком адміністрації установ виконання покарань, як суб'єкту екзекутивної діяльності, має бути лише виконання покарання. При такому підході діяльність установ виконання покарань є різновидом державної діяльності. Що стосується діяльності персоналу, який здійснює в установах виконання покарань соціально-педагогічну діяльність, організовує залучення засуджених до праці і навчання, проводить соціально-виховні заходи із засудженими, то його покликання полягає в служінні інтересам суспільства. Саме суспільство повинно бути зацікавлене в тому, щоб особи, які відбули покарання, не представляли суспільної небезпеки. Для надання дієвості соціально-педагогічній діяльності , соціально-виховній роботі з засудженими необхідне об'єднання зусиль персоналу органів і установ виконання покарань і представників суспільних та релігійних організацій. При цьому кримінально-виконавче законодавство не може детально регламентувати форми співробітництва, а повинно лише в загальних рисах передбачити початок такої взаємодії, як це, наприклад, сформульовано в пункті 8 статті 4 Положення про Департамент, де сказано, що Департамент забезпечує організацію виховної роботи з особами, які утримуються в закладах кримінально-виконавчої системи, шляхом залучення до її проведення представників творчих союзів, суспільних і релігійних організацій, трудових колективів.

У відповідності до Європейських в'язничних правил, матеріально-побутові умови утримання засуджених є засобом виправного впливу, виходячи з концепції розподілу функцій держави і суспільства, саме суспільство повинно турбуватися про матеріально-побутове забезпечення осіб, позбавлених волі. Покаранням, на нашу думку, є ізоляція засуджених від суспільства і більше нічого. Все решту виконання покарання не стосується. Тому створювати умови для утримання засуджених можна такі ж, як і за межами місць позбавлення волі, тому що це не входить у поняття змісту виконання покарання.

Але кримінально-виконавча система стала непосильним тягарем для держави, дуже гострою проблемою в Україні є питання виділення коштів на утримання ув'язнених. Оскільки наша держава неспроможна її вирішити, то для покрашення умов утримання засуджених можливе залучення приватних цілеспрямованих інвестицій, у тому числі, і закордонних.

Банальна істина — будь-яку ідею, програму, тощо реалізують люди. Сьогоднішня соціальна психологія та державна політика, як би не видавали окремі функціонери ДДУПВП бажане за дійсне, престиж персоналу кримінально-виконавчої служби не тільки не виводить на рівень міжнародних стандартів, але й заводить проблему у глухий кут.

Наукою і суспільною практикою доведено, що найбільш енергозатратною і психозавантаженою у системі державних органів є діяльність персоналу установ виконання покарань. Тому, на думку польських вчених, "не можна поводитися з людиною, яка працює в тюрмі, як з собакою. Це важливо, тому що людина, яка поважає себе, не буде відноситись де іншої без поваги. Розпочинати потрібно з людей, які працюють в тюрмах. Потрібно дати їм можливість гордитись собою. І тоді неурядові організації зможуть прийти і працювати з ув'язненими, також добиваючись того, щоб вони могли себе поважати, щоб ці люди відчули себе людьми, і, у кінці кінців, щоб ми на волі були у більшій безпеці"[82].

З огляду цього, відміна Законом України від 17 лютого 2000 року "Про державний бюджет України на 2000 рік" та Законом України від 7 грудня 2000 року "Про державний бюджет України на 2001 рік" мізерних пільг, які мав персонал установ виконання покарань, є заходом безглуздим і соціальне небезпечним.

Ще одна проблема, яка негативно впливає на кадрову політику системи виконання покарань: згортання наукових досліджень у галузі кримінально-виконавчого права - і не стільки з причин відсутності фінансування, як через відсутність ефективної системи визначення потреб замовників, тобто через відсутність пропозицій ДДУПВП. Поспішність, з якою відбувалось відмежування ДДУПВП з системою МВС привела до того, що на сьогодні дослідження з кримінально-виконавчої тематики припинені повністю через відсутність у системі виконання покарань наукових установ і закладів, що може привести до втрати накопиченого наукового, навчального та методичного потенціалу в цій галузі.

Loading...

 
 

Цікаве