WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Конституційна реформа в Україні - Курсова робота

Конституційна реформа в Україні - Курсова робота

3) „Євроінтеграційна" складова конституційного реформування

У 1995 році Україна стала членом Ради Європи, що автоматично породило для неї ряд зобов'язань по приведенню національного законодавства у відповідність до демократичних стандартів. Основні рекомендації щодо конкретних напрямів удосконалення національного регулювання періодично викладаються у резолюціях ПАРЄ, що схвалюються за результатами моніторингових візитів в Україну. План дій „Україна–Європейський Союз", на базі якого здійснюється взаємодія України з ЄС, в частині напрямів розвитку демократичних процесів в Україні загалом іде „в унісон" з більшістю рекомендацій Ради Європи. В аспекті конституційних змін Рада Європи та ЄС на сьогодні висловлюють до України 3 основних побажання – переглянути конституційні засади побудови системи адміністративного устрою та місцевого самоврядування у напрямі приведення їх у відповідність до Європейської хартії місцевого самоврядування, переглянути функції прокуратури у напрямі приведення їх у відповідність до європейських стандартів з урахуванням відповідних висновків Венеціанської комісії, переглянути положення Конституції України, якими запроваджено імперативний мандат для членів парламенту. При цьому найбільш принциповим, фактично, є лише перше побажання, оскільки імперативний мандат в Україні має обмежене застосування, а здійснення загального прокурорського нагляду може бути звужене і конкретизоване на рівні Закону „Про прокуратуру".

Виконання інших зобов'язань України перед Радою Європи та ЄС – проблема не стільки самого тексту Конституції, скільки розвитку конституційних положень у відповідних законах та приведення існуючої правозастосовчої практики у відповідність до Основного Закону.

Адже навряд чи саме недосконалість української Конституції є основною причиною гальмування адміністративної реформи, забезпечення незалежності судової гілки влади, реформування правоохоронної системи (прокуратури, адвокатури тощо), „відірваності" публічної адміністрації від потреб і запитів людей, корупції, непрозорості діяльності органів влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. Причини того, що відповідні реформи не втілюються в життя слід шукати в площині відсутності законів, необхідних для їх проведення (що, у свою чергу, пояснюється або відсутністю політичної волі, або небажанням досягти консенсусу щодо концептуальних засад реформування).

Для більш наочної ілюстрації цієї тези нижче наведено основні кроки, необхідні, для реалізації реформи публічної адміністрації. Показовим є те, що реалізація цієї реформи взагалі не потребує внесення будь-яких змін до Конституції, для її „просування" достатньо лише консенсусу між парламентом, урядом та президентом, політичної волі та фінансових ресурсів, необхідних для проведення реформування. Проте, за півроку з моменту оприлюднення відповідних пропозицій, Україна де-факто не зробила жодного кроку у напрямі їх виконання, за винятком, хіба що схвалення Закону „Про Кабінет Міністрів України", який ще більше загострив відносини в трикутнику „глава держави – парламент – уряд".

4) Способи подальшого удосконалення Конституції

На сьогодні політиками пропонуються різні сценарії подальшого розвитку конституційної реформи. Дехто пропонує скасувати Закон „Про внесення змін до Конституції України" як такий, що не відповідає Конституції України, інші – поглибити конституційну реформу у напрямі завершення переходу до парламентської форми правління. Окремі „гарячі голови" з-поміж політиків пропонують і більш радикальні сценарії – прийняття нової редакції Конституції України на всеукраїнському референдумі або ж скасування інституту глави держави як зайвого елемента майбутньої парламентської форми правління.

Останній із згаданих сценаріїв – ліквідація поста Президента – навряд чи може розглядатись як реалістичний: навіть з-поміж депутатів парламентської більшості, не кажучи вже про парламентську меншість, така ідея сприймається, м'яко кажучи, неоднозначно і не розглядається всерйоз.

Винесення проекту нової Конституції на референдум може потягнути включення до „референдумного" пакету низки інших болючих для суспільства питань, наприклад – статусу російської мови, євроатлантичного курсу України тощо.

Для остаточного переходу до парламентської республіки, який передбачатиме обмеження дискреційних повноважень Президента (та, відповідно, його відповідальності), зміни порядку обрання глави держави (запровадження непрямих президентських виборів) у Антикризової коаліції на сьогодні не вистачає голосів, і отримання додаткових голосів коаліції навряд чи забезпечить БЮТ, для якого існування потенційно впливової посади Президента є вигідним стратегічно.

Що ж стосується скасування конституційної реформи і повернення до попереднього варіанту відносин у трикутнику „президент-парламент-уряд", то на сьогодні, попри існування певних вагомих правових аргументів на користь визнання Закону „Про внесення змін до Конституції України" таким, що не відповідає Основному Закону, скасування реформи видається малоймовірним.

Дійсно, Закон „Про внесення змін до Конституції України" може бути скасований як такий, що був ухвалений з порушенням визначеної Конституцією процедури його прийняття. При цьому навряд чи аргумент про те, що положення Закону „Про внесення змін до Конституції України" на сьогодні є невід'ємною, інтегрованою в Основний Закон, частиною Конституції, може стати вагомим контраргументом проти підстав скасування Закону – адже сам Конституційний Суд України свого часу прирівняв закони про внесення змін до Конституції України до звичайних законів (Рішення КСУ від 11 березня 2003 року № 6-рп/2003 у справі щодо право вето на закон про внесення змін до Конституції України).

Скасуванню Закону „Про внесення змін до Конституції України" на сьогодні перешкоджає насамперед те, що політичні та правові наслідки відповідного рішення можуть бути не передбачуваними – скасування Закону від 8.12.2004 р. об'єктивно підніме питання легітимності всіх рішень, які були ухвалені починаючи з моменту набуття чинності конституційними змінами, питання про те, який уряд (очолюваний Ю.Єхануровим чи В.Януковичем) буде легітимним, питання про чинність законів, що набули чинності на основі нових конституційних положень без підписання главою держави (того ж Закону „Про Кабінет Міністрів України") та низку інших подібних питань. Більше того, виникне потреба у приведенні нормативно-правових актів, прийнятих на основі нової редакції Конституції у відповідність до попереднього варіанту Конституції. Гіпотетично високою є і можливість того, що парламент і уряд відмовляться від виконання такого рішення Конституційного Суду. Таким чином, хоча перегляд конституційної реформи теоретично є можливим, її скасування недоцільне насамперед з політичних міркувань.

З огляду на це, на сьогоднішній день чи не найбільш реалістичним виглядає лише один варіант розвитку конституційного процесу – визначення тих положень Конституції, які об'єктивно потребують змін, узгодження запропонованих змін до них між зацікавленими сторонами (між президентом, парламентською коаліцією та парламентською меншістю), проведення оцінки законопроекту про внесення змін до Конституції на предмет відповідності європейським стандартам, внесення його на розгляд парламенту та прийняття в порядку, який визначено Основним Законом. Реалістичність такого способу подальшого перегляду Конституції можна суттєво підвищити, якщо в ході підготовки відповідного законопроекту „винести за дужки" законопроектної роботи ті норми Конституції, які ускладнюють відносини між президентом, урядом та більшістю (кадрові питання, функції і повноваження Президента щодо виконавчої влади) і перенести увагу на ті її положення, щодо яких у разі перегляду може бути знайдений політичний компроміс.

5) Напрями поглиблення конституційної реформи

Поглиблення конституційної реформи може здійснюватись за двома основними напрямами – шляхом внесення подальших змін до Конституції України або прийняття законів, необхідних для втілення в життя базових конституційних принципів та окремих норм Основного Закону. Внесення подальших змін до Конституції потребує визначення переліку тих її положень Конституції, які об'єктивно потребують удосконалення та, як відзначалось у попередньому параграфі, пошуку консенсусу навколо запропонованих новацій між президентом і парламентом.

Loading...

 
 

Цікаве