WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → "Інформаційний ринок та ""інтелектуальне піратство""" - Курсова робота

"Інформаційний ринок та ""інтелектуальне піратство""" - Курсова робота

2.1 Розповсюдження інтелектуального піратства в світі

Називаючи піратством використання інтелектуальної власності іншої особи без її дозволу, розглянемо як відбувалось розповсюдження інтелектуального піратства в світі.

Кіноіндустрія. Кіноіндустрія Голівуду була збудована піратами - авторами та режисерами, що тікали на початку двадцятого сторіччя зі Сходу США до Каліфорнії, аби уникнути контролю, який отримали завдяки своїм патентам винахідники кіно. Томас Едісон заснував відому тогочасну монополію – Motion Pictures Patents Company (MPCC), яка і займалась створенням власних кінофільмів та, одночасно, наглядом за дотриманням своїх прав винахідників. Відомо, що у 1909 р. для всіх компаній було встановлено "дедлайн" для придбання ліцензії. Порушники закону, суб'єкти, що не мали відповідної ліцензії (вони називали себе самостійники), розпочали протести проти монополізації кіноринку. Цей рух ввібрав у свої ряди продюсерів та власників кінотеатрів, що незаконно використовували обладнання та імпортну кіноплівку для зйомок власного кіно та створення андеграундного ринку. Поява п'ятицентових кінотеатрів (кінотеатри, в яких показували "незаконне" кіно називались nickelodeons - кінотеатр, вхід до якого коштував п'ять центів), призвела до того, що МРСС вирішує створити окрему структурну одиницю, яка б займалась виключно припиненням незаконного розповсюдження. Установа, що отримала назву General Film Company, почала боротьбу у свій особливий спосіб – випадково обвалювались будинки кінотеатрів, помирали власники, неліцензійне обладнання просто вилучалось, завдяки чому припинялись незаконні покази кінофільмів у кінотеатрах. Поступово було практично монополізовано всю сферу розповсюдження кіно. Єдиною непереможеною залишилась відома сьогодні кінокомпанія на чолі із самостійником Вільямом Фоксом (William Fox) [6]. Звичайно, з часом законодавчі обмеження потрапили і на Захід. Але оскільки тогочасне патентне право надавало охорону винаходу лише протягом 17 років, ці патенти втратили чинність.

Звукозапис. На той час, коли Томас Едісон винайшов фонограф, а Анрі Форно – піанолу, закон надавав композитору право регулювати випуск копій своїх творів а також ексклюзивне право на публічне виконання свого твору. Іншими словами, якщо суб'єкт хотів мати примірник пісні, він мав заплатити автору винагороду за отримання партитури, якщо він хотів виконати пісню публічно, то мав би вдруге заплатити автору винагороду. Але якщо він хотів записати пісню за допомогою Едісонівського фонографу? В цьому випадку закон був спантеличений. До спорів підключився Конгрес, який прийняв поправки до закону, якими механічна репродукція музичного твору мала бути оплачена автору твору. Але разом з тим Конгрес встановив фіксовану плату за таку репродукцію, запровадивши таким чином обов'язкову ліцензію (statutory license). Така ситуація є виключенням в авторському праві. Коли письменник напише роман, видавець може вільно його надрукувати, якщо звичайно отримає дозвіл. Автор в свою чергу має право просити за цей дозвіл будь-яку винагороду, і закон не передбачає обмеження щодо розміру такої винагороди. У випадку ж з авторами пісень, закон певним чином зменшив їх права, дотуючи тим самим музичну індустрію одним із видів піратства – надаючи авторам пісень менші права, ніж звичайно надаються авторам літературних творів.

Радіо. Право на інтелектуальний продукт надавало композитору можливість публічного виконання твору, тобто радіостанція мала платити власнику за виконання пісні, але коли на хвилях радіо звучить пісня, виконується не лише твір композитора, але ще й твір безпосереднього виконавця цього твору. На радіостанції дитячий хор може виконати різдвяну пісню Jingle Bells, але інша річ – коли цю пісню виконують Rolling Stones. Виконавець, таким чином, бере безпосередню участь у створенні цінності (твору). Отже закон, будучи послідовним, мав би зобов'язати радіостанції сплачувати винагороду не лише композитору, але й виконавцю. Але насправді радіостанція не зобов'язана була платити винагороду виконавцю. Виконавець мав працювати безкоштовно, навіть якщо він сплачував винагороду композитору за право виконувати його твір. Такий порядок речей, звичайно, був змінений з часом і виконавці теж отримали можливість прибутку.

Кабельне телебачення. Коли кабельне телебачення вперше побачило світ у 1948 р. у США, більшість кабельних компаній відмовлялись платити за той контент, який вони ретранслювали. Навіть коли за кабельне телебачення почала стягуватись плата, кабельні компанії все одно не платили за те, що вони власне продавали. Телевізійники та власники авторських прав стали на захист своїх майнових інтересів. Їхня позиція полягала в тому, що такі дії є недобросовісною конкуренцією: не заперечувалось, що кабельне мовлення відповідає суспільним інтересам, але хіба міг суспільний інтерес спонукати до крадіжки чужої власності? Верховний суд вирішив, що кабельні оператори нічим не відрізняються від своїх же абонентів, тобто кабельні компанії були фактично звичайними глядачами. Кабельні компанії мали платити винагороду за використання контенту, який вони ретранслюють, і розмір винагороди вони не мали права визначати самостійно [11]. Розмір винагороди встановлювався законом (знову ж таки, обов'язкова ліцензія).

Піратство існує у багатьох формах, найбільш розповсюдженою серед яких є комерційне піратство. Коли безліч спеціалістів роками працюють над створенням унікальної комп'ютерної програми, а за лічені хвилини пірат копіює вихідний код і продає програму у 100 разів дешевше. Поряд із простим і зрозумілим, стовідсотково незаконним, піратством є також й інші форми "запозичення", що в більшій мірі сьогодні мають відношення до мережі Інтернет. Таке "запозичення" виглядає незаконно, і, як правило, насправді таким і є.

2.2 Видавниче піратство в мережі Інтернет

До певного часу проблема захисту та дотримання авторських прав безпосередньо зачіпала інтереси лише незначної групи професіоналів. Однак із появою цифрових технологій, що значно спрощують копіювання, поширення і відтворення інформації, їх кількість значно зросла. Відповідно збільшилась і кількість проблем, пов'язаних із труднощами чи неможливістю застосування законодавства про авторські права до нових, нетрадиційних способів передачі та відтворення інформації. Сьогодні українські, як утім і закордонні сайти переповнені статтями та книгами, що розміщені тут без згоди авторів. "Переходячи" з одного сайту на інший, матеріали, як правило, втрачають імена своїх авторів, а часто присвоюються іншим. Власники домашніх веб-сторінок мотивують розміщення матеріалів використанням їх для особистих цілей, що за законом не потребує згоди автора та виплати йому винагороди. Тоді як бути з безперервним процесом перетворення друкованих матеріалів у періодичних виданнях на статті та повідомлення без зазначення автора на веб-сторінках? А цей метод збагачення власного сайту, до речі, дуже поширений серед Інтернет-редакторів [10]. До того ж, і самі друковані ЗМІ не нехтують розміщенням статей з мережі на шпальтах своїх видань та копіюванням фото, що потім видаються за знімки власних кореспондентів. І якщо авторство на друкований твір ще можна довести, то з величезним інформаційним простором - Інтернет - ситуація значно гірша. На жаль, чинне українське законодавство у галузі авторського права поки що не сприяє поліпшенню цього становища. Споживач не може зайти, припустимо до книжкового магазину, взяти книжку, і, не заплативши за неї, вийти. Ці дії кваліфікуються як крадіжка і жодна правова позиція не зможе переконати суд в іншому. То на якій підставі має бути різниця у кваліфікації таких самих дій з он-лайн музикою? А різниця є: коли ви берете книжку з полиці магазину, на полиці кількість книжок зменшується, коли ж ви завантажуєте mp3, то у власника не стає менше компакт-дисків. Якщо авторське право є особливим видом права власності, воно все таки залишається правом власності. Як і будь-яке право власності, авторське право надає його власнику виключне право вирішувати, яким чином розповсюджувати свою власність, і там, де закон не дозволяє брати чужий контент - брати чужий контент не можна, навіть якщо це і не завдає фізичної шкоди власнику. Сучасні користувачі сервісу обмінюються безліччю файлів і розділяються на 4 види:

користувачі, що завантажують контент замість того, щоб придбати його;

користувачі, що завантажують контент для того, аби ознайомитись із ним перед тим, як придбати;

користувачі, що користуються сервісом для того, щоб знайти контент, що вже не продається, або продається за непомірно високою ціною;

користувачі, що використовують сервіс для того, аби знайти контент, який або вже не охороняється, або ніколи не охоронявся авторським правом.

Беззаперечно, що права автора мають враховуватись за існування будь-яких засобів розповсюдження контенту, але важливо, щоб зберігався розумний баланс між правами автора та інтересами суспільства. Такий баланс може подарувати лише час.

Не менш важливою проблемою є створення у мережі Інтернет електронних бібліотек [11]. Відомо, що Закон України про авторське право дає певні пільги на використання творів бібліотеками, зокрема відповідно до статті 16 бібліотека має право без згоди автора і виплати йому гонорару здійснювати репрографічне відтворення, під яким розуміємо відтворення шляхом фотокопіювання або іншими технічними засобами, ніж видання. Однак це не дозволяє ні запис в електронній формі, ні тим більше розміщення твору на сайті. До того ж, такі бібліотеки формуються приватними особами шляхом "стягування" на сайт будь-яких творів, що сподобалися. При цьому автор не отримує за розміщення матеріалу ні копійки.

Loading...

 
 

Цікаве