WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Захист прав і свобод людини та карний процес - Курсова робота

Захист прав і свобод людини та карний процес - Курсова робота

Паризька хартія для нової Європи (1990 р) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід'ємні і гарантуються законом. Їх додержання і повне здійснення - основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.

Різні країни прийшли до визнання основних прав людини по-різному: через тривалу, часом дуже гостру боротьбу між різними соціальними силами, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур. У багатьох країнах (зокрема, в СРСР, до складу якого входила Україна) навіть після прийняття Загальної декларації прав людини нерідко порушувались права людини, причому саме з боку держави. Наприклад, ст.62 Кримінального Кодексу УРСР передбачала покарання за "антирадянську агітацію і пропаганду", а стаття 187-1 - за поширення свідомо неправдивих вигадок, що порочать державу та суспільний лад. Ці норми закону суперечили такому праву людини, як свобода слова. Однак вони послужили підставою для кримінального покарання багатьох "дисидентів", які виступали проти тоталітарного командно-адміністративного режиму, що існував протягом кількох десятиліть в Україні. І лише у 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом скасувала дію цих статей, а ще через два роки було прийнято закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який визнав реабілітованими громадян, засуджених за вчинення дій, що кваліфікувалися за наведеними статтями Кримінального Кодексу.

У наш час міжнародне визнання й забезпечення основних прав людини стає все інтенсивнішим. Майже на всіх континентах Землі прийнято регіональні міжнародні акти щодо прав людини. Це, наприклад, прийняті Організацією Американських держав Американська декларація прав і обов'язків людини, Організацією Африканської Єдності - Африканська хартія прав людини і народів.

Найактивніше цей процес відбувався в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини та прав націй, народів з боку тоталітарних держав. Так, 1950 р. в Римі ряд країн прийняли Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Низку важливих положень щодо забезпечення прав людини було закріплено в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 р., а також у наступних документах, що приймалися пізніше державами-учасницями НБСЄ, зокрема, у Паризькій хартії для Нової Європи (1990).

Забезпечення і захист основних прав людини полегшується сьогодні тим, що Пакт про громадянські та політичні права підписали майже 100 держав, у тому числі Україна.

У своїй основі право громадянина є завжди правом на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю правом на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.

Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання.

Найважливіші права і свободи людини і громадянина, їх гарантії та основні обов'язки передбачаються і закріплюються конституціями, у зв'язку з чим ці права і свободи називають конституційними1.

Отже, під конституційними правами й свободами слід розуміти найбільш важливі права й свободи людини й громадянина, що розкривають природний стан свободи й одержують вищий юридичний захист.

Притаманна конституційним правам, свободам та обов'язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та свободи людини і громадянина - це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст.22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.

Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права й свободи громадян України надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України – це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України.

Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Таким чином, однією з головних рис Конституції України є відмова від характерного для соціалістичної теорії принципу пріоритету державних інтересів над інтересами особистості. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

Положення Конституції України про права і свободи людини та громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів – Загальної Декларації прав людини (1948 р), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966р), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Європейської конвенції з прав людини (1950 р) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що "особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів" (ст.63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст.55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб'єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов'язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян.

Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя1. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень не принесли. Виняток становить лише те, що пов'язано з так званим прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте (приватне) життя людини.

Loading...

 
 

Цікаве