WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Захист прав і свобод людини та карний процес - Курсова робота

Захист прав і свобод людини та карний процес - Курсова робота

Основними принципами державного ладу України відповідно до її Конституції є принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності, соборності) держави.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі.

У статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відображається її гуманізм, демократизм та інші найістотніші риси. Природно, що конституції більшості країни світу, закріплюючи суспільний і державний лад, прагнуть якнайширше визначити основні права і свободи людини і громадянина, тобто їх статус1.

Це характерно і для Конституції України. Правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина присвячено ІІ розділ, до того ж цей розділ є одним з найбільших.

Система конституційних прав і свобод в Конституції України закріплена з максимальним урахуванням міжнародно-правових актів, досягнень світової і національної наукової думки і практики конституційного будівництва, а також ментальності українського народу, рівня розвитку нашого суспільства і держави.

Роль особи в суспільстві і державі завжди залежить від характеру суспільних відносин. Особа - не абстрактна категорія, вона формується в певному суспільстві, перебуває в певному зв'язку з ним і державою. Щоб встановити, яке місце посідає особа в суспільстві, необхідно, зокрема, з'ясувати, яке місце посідає вона у виробництві, розподілі благ суспільства, в управлінні суспільними та державними справами.

Розглядаючи питання про особу, відзначають, що людина - це розумна суспільна істота, яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником соціальної групи, нації тощо.

Відносини між громадянином і державою в своїй основі виходять із відносин між особою та суспільством. Ось чому приналежність людини до суспільства є первинною, а до держави - похідною. Якщо поняття особа охоплює як громадян України, так і іноземців, осіб без громадянства, котрі проживають на території держави, то поняття громадянин - осіб, які мають правовий зв'язок з конкретною державою (наприклад, громадянин України, громадянин США). Ось чому не можна змішувати чи ототожнювати поняття людина, особа і громадянин. Держава наділяє правами і свободами не особу, а громадянина. Громадянином держави особа є не тому, що проживає на її території, а тому, що існує постійний зв'язок між особою і державою, внаслідок якого вона володіє всіма правами і свободами, користується захистом держави і має щодо неї обов'язки, що й становить зміст громадянства.

Дія законів поширюється на кожного громадянина України: незалежно від того, де він перебуває - на території України чи за кордоном, він не звільняється від виконання своїх обов'язків, користується захистом і заступництвом держави.

"Всі люди народжуються рівними і вільними в своїй гідності та правах", - проголошує ст.1 Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН 10 грудня 1948 р.

Право як загальносоціальне явище - це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються, насамперед, рівнем розвитку суспільства.

Терміни "права", "свободи" і "обов'язки" вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві. Їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо.

Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань - переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людини. Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини, - то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права1.

У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації.

Одні автори стверджують, що основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості ототожнюються з поняттям "свободи", хоч вживання останнього терміну визнається недоцільним2.

Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гарантовані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо3.

Треті не розрізняють окремо поняття "права людини" та "права громадянина" і визначають лише останнє, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей1. Найчастіше у юридичній літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою. Як і права людини, свободи - це соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства.

Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнародному праві у вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах та пактах.

Головна вимога забезпечення конституційних прав людини - дотримання принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно здійснюються вони державними чи приватними установами або посадовими особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і потреб людини.

Отже, права - це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь "нормальності" визначається соціальною обґрунтованістю потреб людини, які самі, виступаючи результатом біологічного та соціального розвитку людини, не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежить, насамперед, від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини є явищем соціальним, "виростають" із самого суспільства.

По-третє, ці можливості за своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими в усіх людей, принаймні, на їхніх початкових позиціях. Лише тоді вони є правовими (від слів правильний, справедливий, праведний тощо). Тому вони не повинні відчужуватись, відбиратись, обмежуватись; їх не можна дарувати.

Отже, основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Оскільки такі можливості як за походженням, так і за засобами забезпечення залежать переважно від того, що вироблено, накопичено, досягнуто суспільством, вони є соціально-історичним явищем. Тому, навіть зустрічаючись з виразом "природжені" (природні) права людини, слід мати на увазі, що йдеться саме про соціальну природу цього явища.

Становлення і визнання світовим співтовариством основних прав людини мало тривалу передісторію. Спочатку ідеї про наявність у кожної людини природних і невід'ємних прав, про необхідність їх публічного визнання та державного забезпечення знаходили прояв у законодавчих актах окремих держав. Найвиразніше це зафіксували такі акти, як Білль про права (Англія, 1689), Декларація про незалежність (США, 1776), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789). Після другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана більшістю розвинених держав і знайшла відображення у Статуті ООН 1945 р., а пізніше - у Міжнародній хартії прав людини, серцевиною якої є згадана вище Загальна декларація прав людини. Крім цієї декларації, до складу Хартії входять також прийняті ООН 1966 р. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, а також Міжнародний пакт про громадянські й політичні права.

Loading...

 
 

Цікаве