WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Захист прав громадян при встановленні фактів, що мають юридичне значення - Курсова робота

Захист прав громадян при встановленні фактів, що мають юридичне значення - Курсова робота

Розділ ІІІ. Порядоквстановлення фактів, що мають

юридичне значення

Юридичні факти в житті людини відіграють дійсно велику роль, оскільки це ті обставини, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну і припинення майнових прав і обов'язків громадян. З метою створення умов для набуття громадянами особистих і майнових прав закріплений судовий порядок встановлення юридичних фактів.

Порядок судового розгляду справ про встановлення юридичних фактів регулюється процесуальними нормами, серед яких можна виділити:

1) загальні правила цивільного судочинства (глава 1 розділ 1 ЦПК);

2) положення, спільні для окремого провадження в цілому (ст.ст. 234, 235 ЦПК);

3) Спеціальні норми провадження по справах встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст.ст. 257-259 ЦПК)31.

За змістом останні дві групи норм є винятком із загальних правил цивільного судочинства і доповненнями до них. Все це формує порядок розгляду справ даної категорії, який відрізняється від позовного провадження, обумовлюючи разом з тим особливості у застосуванні загальних правил цивільного судочинства. Основою цього є природа окремого провадження, його юридична суть.

При розгляді справ встановлення юридичних фактів загальні правила цивільного судочинства застосовуються з деякими винятками і доповненнями.

Як відомо, правила цивільного процесу розраховані в основному на вирішення цивільних спорів. Для справ про встановлення юридичних фактів характерною є відсутність спору. І тому, перш ніж застосовувати те чи інше загальне правило цивільного судочинства при розгляді справ даної категорії, слід зясувати, наскільки воно відповідає характеру окремого провадження. Ця вимога відноситься в першу чергу до принципів цивільно-процесуального права, на грунті яких формуються конкретні норми та інститути даної галузі. З урахуванням тієї ж основи можна зробити висновки про дії загальних правил цивільного судочинства в процесі у справах про встановлення фактів і вказати, які з цих правил тут застосовуються, а які ні.

Судовий розгляд справ про встановлення фактів підпорядковується дії всіх принципів цивільного процесуального права, причому деякі з них проявляться в їх незмінному вигляді. Такими є всі принципи судочинства: здійснення правосуддя лише судом на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК), гласність та відкритість судового розгляду (ст. 6 ЦПК), здійснення цивільного судочинства державною мовою (ст. 7), змагальність сторін (ст. 10 ЦПК), диспозитивність цивільного судочинства (ст. 11), забезпечення апеляційного і касаційного оскаржень рішень суду (ст. 13 ЦПК), обов'язковість судових рішень (cт. 14 ЦПК).

Інші принципи цивільного процесу при встановленні фактів, що мають юридичне значення, мають свою специфіку.

Принцип законності означає, зокрема, обов'язок суду розглянути і вирішити на основі матеріального закону з дотриманням всіх вимог процесуальних норм. Розгляд справ про встановлення фактів, безумовно, має відповідати цьому принципу32.

Суд в даному випадку повинен керуватися нормами матеріального законодавства. Однак його застосування обмежується відомими рамками –матеріальний закон не може використовуватися для визначення будь-яких прав і обов'язків, оскільки таке завдання не стоїть перед судом в окремому провадженні. Відповідно, не можуть бути застосовані і передбаченні нормами матеріального права санкції. Застосуванню в окремому провадженні підлягають лише гіпотеза і диспозиція матеріально-правовової норми. Тому принцип законості в провадженні у справах про встановлення юридичних фактів означають:

а) матеріальному законодавству повинні відповідати рішення суду (судді) про допустимість судового встановлення юридичних фактів, про предмет доказування у цих справах;

б) рішення суду у справах даної категорії повинно ґрунтуватися з урахуванням тих умов, за яких відповідний факт набуває за діючим матеріальним правом юридичного значення (створюючи право на пенсію, допомогу, спадщину і т.д.);

в) юридичний факт, що встановлюється судом, має відповідати тому його визначенню, яке дається в матеріальному законі33.

Принцип об'єктивної істини як обов'язок суду приймати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об'єктивного зясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, не обмежуючись представленими обставинами та поясненнями, також служить керівним початком в провадженні у справах про встановлення фактів. Однак і цей обов'язок суду в окремому провадженні замикається на вимозі встановити необхідний факт у суворій відповідності з дійсністю і нормами матеріального права, з дотриманням норм процесуального права, не торкаючись прав і обов'язків заінтересованих осіб.

Всі зусилля суду мають бути спрямовані на те, щоб з'ясувати, існував чи не існував в дійсності факт, про встановлення якого просить заявник, і чи відповідає він тим умовам, за яких закон надає йому юридичного значення. При цьому суд зобов'язаний слідкувати за тим, щоб були дотримані інтереси не лише заявника , але й інших зацікавлених осіб - окремих громадян, установ, підприємств, організацій. Діяльність суду повинна бути всебічною, повною і об'єктивною у вказаних межах. Рішення суду у справі про встановлення юридичного факту служить передумовою для правильного висновку компетентних органів про дійсні права і обов'язки зацікавлених осіб34.

Принцип диспозитивності надає особам, що беруть участь у процесі, можливість при активній допомозі суду розпоряджатися своїми процесуальними правами і засобами захисту. Принцип диспозитивності передбачений ст. 11 ЦПК, в якій сказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виключення з принципу диспозитивності, зокрема, наводяться пп.1, 3 та 4 ст.303 ЦПК: під час розгляду справи вапеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, які є обовязковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необгрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Специфіка принципу диспозитивності витікає і з того, що в окремому провадженні зацікавленні особи наділені лише тими процесуальними правами, які необхідні для встановлення відповідного факту. Тому особи, беручи участь у даних справах, можуть розпоряджатися лише такими правами35.

Так, зацікавлена особа вправі у передбачуваному законом порядку звернутися в суд із заявою про встановлення юридичного факту, але вона і вправі відмовитися від своєї заяви. Звернувшись в суд, зацікавлена особа може відмовитися від своєї заяви і тоді провадження у справі може бути закрито. Заявник в праві змінити своє прохання, оскаржити судове рішення тощо. Однак такі розпорядчі дії не торкаються позову і нерозривно пов'язаних з ними засобів захисту (зустрічного позову, забезпечення позову тощо), оскільки їх нема в окремому провадженні, що також складає одну із особливостей застосування принципу диспозитивності. Зокрема, недоступним є використання в процесі у справах окремого провадження мирової угоди (ч.5 ст.235 ЦПК).

У справах про встановлення фактів відсутній спір про право, відсутні і сторони з протилежними інтересами, що призводить інколи до недооцінювання принципу змагальності. Даний принцип передбачений ст.10 ЦПК, де говориться, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Однак виключення з даного принципу у справах окремого провадження передбачене п. 2 ст. 235 ЦПК: з метою зясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Разом з тим принцип змагальності як засіб виявлення істини у справах повною мірою поширюється на провадження зі встановлення юридичних фактів. У провадженні в цих справах він зазвичай виражається у формі активної діяльності самого заявника з доказування обставин справи (особливо факту, який просять встановити), у діяльності суду, який вправі запропонувати зацікавленим особам надати додаткові докази, чи зібрати їх за власною ініціативою, що є винятком з принципу змагальності, оскільки, як правило, принцип змагальності стосується сторін процесу36. Ч. 3 ст. 235 ЦПК закріплює, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності.

Loading...

 
 

Цікаве