WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Законність у сфері державного управління: поняття, принципи, гарантії забезпечення - Курсова робота

Законність у сфері державного управління: поняття, принципи, гарантії забезпечення - Курсова робота

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Правничий коледж

Курсова робота

на тему:

„Законність у сфері державного управління: поняття, принципи, гарантії забезпечення"

Виконав:

студент групи ПРК-21

Бацик О.Р.

Науковий керівник:

Тарасенко Л.Л.

Львів - 2007

План

Вступ

1. Поняття законності

2. Основні принципи законності

3. Гарантії забезпечення законності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Законність це важливий принцип існування кожної держави, законність показує ступінь організованості держави, тому в даній роботі цей основоположний принцип займатиме центральне місце, зрештою якому і присвячена ця робота.

Законність - основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, усіх ланок його політичної системи. Охоплюючи своєю дією найбільш важливі сфери людського життя, законність вносить у нього відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей.

Вимоги законності забезпечують стабільність і гармонійність суспільного життя, сприяють розвитку громадянського суспільства у відповідності з об'єктивними законами історичного процесу.

Законність являє собою процес здійснення законів. Режим законності означає такий стан громадського життя, при якому учасники правовідносин вільно реалізують особисті юридичні права й обов'язки. Законність є основою такого порядку в суспільному житті, що відповідає розпорядженню правових норм. Іншими словами, у результаті дії законності у суспільстві створюється правовий порядок, що є метою правового регулювання суспільних відносин.

Як стійке явище громадського життя, законність виникає і формується в умовах цивілізованого суспільства, здатного забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими економічними відносинами, при яких воля приватної власності стає рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виготовлення матеріальних благ, поставити виробників в однаково вигідні умови - головне завдання закону правової держави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. Тому доти, поки в суспільстві існують нерівне положення людей у сфері виробництва матеріальних і духовних цінностей, не можна говорити про їхню рівність перед законом, а отже, і про законність.

Законність, як необхідна умова гармонічного функціонування людського суспільства, стає реальною силою в більш пізній час, коли суспільні відносини здобувають нову якість, тобто коли з відносин залежності, придушення й пригноблення вони поступово перетворюються щодо незалежних і вільних продуктивних матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих, правових, законів, однаковою мірою захищаючих інтереси всіх членів суспільства, що приймають участь у його відтворенні.

У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існують чіткий поділ і гармонічна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Причому забезпечення стану законності залежить, як від суспільства в цілому і окремих громадян, так і безпосередньо від різних гілок влади. Оскільки законність виникає в свідомості особи, з майбутнім реальним її втіленням, не тільки шляхом самоусвідомленням бажаного, а й шляхом втілення бажаного за допомогою реально діючих державних механізмів.

Таке явище, як законність формувалося на протязі вже багатьох століть, починаючи з появи перших законів і до тепер, коли законність забезпечують ціла низка цивілізованих законів. Це вже не елементарні правила, а більш складніші регулятори суспільних відносин, а отже стану законності. Однак, які б не були ці регулятори, якщо вони не є реально діючими, вони ніколи не забезпечать необхідного стану законності. Цього і намагались досягти багато поколінь минулого і сучасного, однак, як ми бачимо законність це явище яке у завершеній формі не можна досягнути, проте цього слід прагнути.

Законність виступає, як ідеал якого всі прагнуть, це простір який не має меж, тому й очевидно, що ідеальної законності ніхто не здобуде. Всі постійно намагаються знайти той необхідний орієнтир законності, однак його не знайти в тих державах де немає реально існуючої демократії, яка і є тим орієнтиром у пошуках законності.

1. Поняття законності

Формування громадянського суспільства, правової держави в нашій країні вимагає якісно нового рівня законності і правопорядку. Законність і правопорядок невід'ємні від права, його реалізації, тому вивчення їх зв'язків в механізмі правового регулювання постійно знаходиться в центрі уваги теоретичних розробок.

Разом з постановкою традиційних теоретичних і практичних питань законності на вищому рівні зросло значення аналізу її функціонування у всіх сферах господарського і культурного будівництва.

Вивчення проблем законності і правопорядку має важливе значення, оскільки всі галузеві юридичні науки, що досліджують різні аспекти права, правотворчого процесу, так чи інакше, але в кінцевому результаті, обов'язково виходять на ці проблеми, що, природно; породжує різні погляди.

У теорії права наголошується, що поняття "законність" характеризує правову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язку з основоположними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом даного суспільства.

У юридичній літературі законність розглядається по-різному. Часто її визначають як режим, принцип, метод державного управління суспільством, який полягає у виданні і проведенні в життя законів і інших нормативно-правових актів на користь певного класу, соціальних груп або народу в цілому. (див. рис 1)

Рис. 1

Відповідно до цієї дефініції законність складається з двох елементів: законотворчості (видання законів і заснованих на них правових актів) і здійснення нормативно-правових актів. Проте досить спірним видається включення в поняття законності правотворчого процесу, тобто особливої форми або особливого виду діяльності відповідних органів, покликаних встановлювати нові норми, змінювати або відміняти старі. Адже якщо норми права змінюються, то, слідуючи логіці, не можна сказати, що законність - величина постійна; вона міняється всякий раз, як тільки відбувається коректування законодавства.

Правотворчий процес, це діяльність, яка визначається відповідними нормативними актами, вона підпадає під необхідність дотримуватись, виконувати законність і в цьому відношенні не відрізняється від інших видів державної діяльності, наприклад, від правозастосування, отже, немає необхідності включати її в поняття законності. Законність пов'язана із законами, але вони виступають не як її складова частина, а перш за все, як передумова і умова її здійснення.

Розбіжності в юридичній літературі з приводу визначення законності породжені не стільки складністю, багатогранністю і динамікою предмету, скільки термінологічною неясністю. Термін "законність" позначає позитивне ставлення, й не тільки ставлення, а й відношення до законів в практичній діяльності і повсякденному житті.

Ще Н.В. Криленко свого часу визначав революційну законність як суспільний лад, устрій, режим, що складається на основі втілення в життя норм, директив кожної держави. Н.Г. Александров розглядав законність як "особливий суспільний режим, як "обстановку", в якій правопорушення своєчасно розкриваються і присікаються, іншими словами, законність визначалася їм як "стійкий образ правовідносин". П.Е. Недбайло відзначав, що законність є стан, який характеризує дотримання всім суспільством державно-правових актів, "властивість суспільного життя". До певної міри, синтезуючи вислови багатьох учених П.М. Рабінович вважає законність певним режимом (станом) суспільних відносин, який характеризується їх відповідністю законам і підзаконним актам.

На перший погляд може показатися, що всі відмінності у визначеннях є чисто словесними, не торкаються істоти. Проте головне - це відмежувати законність від близьких з нею понять. П.М. Рабінович, мабуть, правий, коли піддає критиці визначення законності як неухильного і точного дотримання (виконання) законів.

Сама по собі правозастосовча і правореалізовуюча діяльність ще не є законністю. Якщо й швидше вони відповідають законності, то виступають не елементами її змісту, а її носіями. Законність - це особливий стан діяльності, що виражається у властивостях юридичної правомірності останньої.

Коли мова йде про законність, то мається на увазі відповідність діяльності закону. Змістом законності є не виконання закону як такого, не діяльність, в якій він знаходить здійснення, а відповідність цієї діяльності закону, тобто законодоцільність поведінки. Термін "законодоцільність", мабуть, дає можливість провести чітку межу між тісно зв'язаними явищами - законністю і реалізацією права (Л.О. Явич).

Loading...

 
 

Цікаве