WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Законність і справедливість: теоретико-правові проблеми співвідношення і взаємодії - Курсова робота

Законність і справедливість: теоретико-правові проблеми співвідношення і взаємодії - Курсова робота

Політико-правові погляди філософів в епоху відродження, в тому числі і на феномен справедливості та законності, на нашу думку, пов'язані із загальною гуманізацією (антропологізацією) поглядів на суспільство, державу і право. Так, Г. Гроцій вважав справедливість необхідною ознакою права, що характеризується як вимога розуму, яка закладається у право. В свою чергу Ф. Бекон розрізняв два різновиди законів, а саме закони, що є по суті справедливими та протистоять насильству, та закони, що є формальними, мають відповідне оформлення і можуть бути несправедливими, антиправовими та насильницькими.

Характеризуючи співвідношення закону та справедливості, Т. Гоббс розрізняв комутативну (зрівняльну) та дистрибутивну (розподільну) справедливість, що перебуває в межах законності. Найбільш розвинутий гуманістичний характер мають ідеї Дж. Локка, який вважав справедливим той закон, який видається в державі верховною владою, відповідає природному закону та природним невід'ємним правам і свободам людини.

В епоху просвітництва, як і в будь-який перехідний період розвитку людства, набувають загострення проблеми політико-правового та морально-етичного плану. Філософи просвітництва намагалися проголосити та ствердити на землі "царство розуму", в якому люди будуть досконалими, буде досягнута гармонія інтересів вільного індивіда та справедливого суспільства, а гуманізм стане нормою суспільного життя. Ш.-Л. Монтеск'є обґрунтовував особливості справедливості природних та позитивних законів. Справедливість природних законів визначається прагненням особи до миру, до здобування засобів для виживання, можливість спілкування та бажання жити в суспільстві. Позитивний закон передбачає наявність об'єктивного характеру справедливості та справедливих відносин. Однак, справедливість не створюється позитивним законом, а, навпаки, передує йому.

На думку Ж.-Ж. Руссо, справедливість стає суспільною реальністю тоді, коли втілюється у праві, формулюється та закріплюється у законах, встановлених людьми на підставі їх загальної згоди про справедливе. Суттєвого значення для проголошення та закріплення режиму законності мало ствердження Ж.-Ж. Руссо про безумовну справедливість будь-якого закону, виданого державною владою. В свою чергу І. Кант категорично не сприймав суто правового розуміння справедливості, пов'язуючи її із моральними засадами. Засновники марксизму визначали справедливість як історично можливу та перехідну категорію, яка має соціально-класовий зміст, обумовлений конкретно-історичним рівнем розвитку виробничих сил та відносинами власності.

Феномени справедливості та законності у поглядах вчених нового часу набувають характер самостійних інституцій, проблематика яких являє собою самостійні предмети наукових досліджень в роботах тих або інших науковців, однак характеризуються як явища взаємопов'язані, що мають соціальну природу та багатоаспектний зміст. Основним завданням Перельмана стала розробка прийнятної для всіх суб'єктів формули справедливості, що повинна уособити в собі систему концепцій (формул) справедливості, що визначають специфіку взаємозв'язків між:

  • потребами індивіда та його внесками (віддачею) для розвитку соціуму;

  • потребами різних індивідів та механізмом їх задоволення;

  • статусами індивідів та рівнем забезпечення їх потреб;

  • положеннями закону та станом забезпеченості потреб відповідних суб'єктів.

На думку О. Хеффе, поняття "право", "справедливість" та "держава" повинні розглядатись не лише із зовнішнього боку, а осмислюватись у існуючому взаємозв'язку. Справедливість має пріоритет у суспільній моралі та складає єдиний критерій легітимності суспільного порядку, що забезпечується правом, у тому числі і примусовими методами.

Автором резюмується положення про те, що на сьогодні відсутній єдиний цілісний концептуальний підхід до розуміння сутності і значення законності та справедливості як соціальних явищ, що націлені на гарантування стабільності й безпеки суспільства, забезпечення балансу різноманітних соціальних інтересів.

У Розділі 2 "Теоретико-правові та методологічні проблеми законності та справедливості", який складається з двох підрозділів, досліджуються поняття, аспекти і сфери прояву законності та справедливості, аналізуються вимоги і принципи законності як засоби гарантування її справедливості.

Дисертантом робиться висновок про те, що в сучасній юридичній літературі існує безліч визначень законності, однак, більшість з них характеризують вказану категорію як вимогу суворого і неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб'єктами права. Зазначене визначення не відображає всієї специфіки вказаного явища та не дозволяє визначити її моральну природу. В процесі аналізу вищенаведеного розуміння законності автором зазначається про те, що в ньому акцентується увага на необхідності виконання вимог норм права, однак не відображене питання про їх зміст. Вказана дефініція законності обумовлює виникнення суперечностей між окремими правовими категоріями, наприклад, законністю і реалізацією права. У зв'язку з цим, враховуючи трансформаційний характер розвитку суспільства, держави та права, в тому числі і політико-правових учень, більшість аспектів законності потребують переосмислення, а також вироблення та обґрунтування інших підходів до розуміння з урахуванням правових реалій.

Відзначені моменти так чи інакше враховуються в публікаціях і дисертаційних дослідженнях останнього часу. Зокрема, здається цікавим підхід, відповідно до якого законність визначається як суворе і неухильне дотримання, виконання і застосування законів, а також належне використання передбачених у них прав (свобод) громадянами та іншими суб'єктами права. Такий підхід до визначення законності правильно акцентує увагу на вимозі дотримання закону і здійснення дій, пов'язаних з реалізацією можливостей, передбачених законом. Можна сказати, що зазначений підхід не спрощує проблему, а підкреслює її багатоаспектність та своєрідну складність.

Для з'ясування змісту законності автором робиться спроба розглянути ознаки законності та провести їх класифікацію на зовнішні, змістом яких є система обов'язків виконувати приписи законів всіма суб'єктами права, та внутрішні, що характеризуються наявністю науково обґрунтованих нормативно-правових актів.

Дисертантом виокремлюються та характеризуються основні сфери прояву законності, що поділяються на ряд аспектів, а саме: ідеологічний аспект, котрий полягає у властивій суспільству системі ідей, поглядів, принципів і понять з приводу сутності та соціальної ролі законності; психологічний аспект, змістом якого є можливість усвідомлення суб'єктами необхідності суворого і неухильного дотримання вимог закону; політичний аспект, що визначає специфіку втілення законності у політиці держави та у правовому режимі суспільства; юридичний аспект, що передбачає формалізоване закріплення у нормативно-правових актах доцільності і справедливості права.

Аналізуючи зміст інституту законності, автор дійшов висновку про те, що проблематика розмежування принципів і вимог законності має важливе значення для теорії і практики зміцнення законності. З огляду на зазначене, дисертантом запропоноване авторське визначення принципів як відправних начал та ідей, які сприяють зміцненню законності і забезпечують неухильне виконання законів і підзаконних актів всіма суб'єктами права та гарантують втілення ідей справедливості і доцільності в процесі правотворчості та правореалізації.

Продовжуючи вивчення принципів законності, в роботі детально аналізуються їх різновиди, серед яких дисертантом виокремлюються принципи верховенства закону, єдності і всезагальності законності; рівності всіх перед законом і судом; гарантованості основних прав і свобод громадян; невідворотності покарання за вчинене правопорушення; неприпустимості протиставлення законності і доцільності; взаємозв'язку законності і культури; обумовленості законності режимом демократії.

На думку дисертанта, будь-який принцип законності можливо визначити як сукупність вимог, які вміщені у певних правових нормах. Зазначене надає можливість, визначивши чіткий перелік вимог законності, здійснити їх нормативне закріплення і конкретизацію, що створює додаткові можливості для зміцнення правопорядку.

Автором доводиться той факт, що існуючі на практиці гарантії законності не лише забезпечують її реальність, а і визначають ступінь справедливості законності, оскільки вони пов'язані з діяльністю різноманітних сфер суспільних відносин та з ефективністю діяльності всіх елементів правової системи.

Розділ 3 "Законність та справедливість як вимоги юридичної діяльності", який складається з двох підрозділів, присвячений аналізу взаємодії моральності, справедливості та законності в процесі правового впливу на суспільство, а також визначенню взаємодії законності і справедливості у процесі правозастосування.

Законність і справедливість в історії розвитку людства виступають взаємопов'язаними, але не співпадаючими категоріями. Практика юриспруденції підтверджує глибокий органічний зв'язок моралі і права, а, отже, і моралі та законності як одного з керівних начал права та важливого результату впровадження правових приписів.

Loading...

 
 

Цікаве