WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Загальна характеристика права власності - Курсова робота

Загальна характеристика права власності - Курсова робота

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові механізми, які дозволяють суб'єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб'єктивного права. Тому останнім часом вважається, що право власності в об'єктивному розумінні є комплексним інститутом права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права, а також інших галузей права.

Право власності в суб'єктивному розумінні, тобто як суб'єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. їх питома вага і значення при здійсненні суб'єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при будь-яких порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб'єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник у конкретних правовідносинах з визначеними особами не перебуває, а право власності у суб'єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов'язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов'язальних прав (при їх порівнянні у суб'єктивному розумінні), для яких адресована кредитором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює свої повноваження своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання від здійснення подібних дій;

- абсолютність влади надається власнику покладанням обов'язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання цього обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридично були задоволені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно ще характеризується додатково такими рисами:

- право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставинами - з встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю між власником та суб'єктом зобов'язальних правовідносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір оренди, що зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обмежень, право власності поновлюється у повному обсязі;

- панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов'язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром;

- право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи в декількох відношеннях (наймач - володіти та користуватися, зберігач - володіти, заставодержатель - розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику самий широкий спектр повноважень по володінню, користуванню та розпоряджанню та ін.

Таким чином, право власності у суб'єктивному розумінні є суб'єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, встановлених законом. Існують багато визначень права власності. У ст. 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) з прав самого власника, коли наголос передусім робиться на правах, що надаються власнику майна - пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ7;

б) з обов'язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов'язку - стримуватись від зазіхань на чужу річ;

в) з поєдання прав і обов'язків власника щодо свого майна,

г) з характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі ставленням до таких благ як до своїх. Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими. ("Право інтелектуальної власності", яке термінологічно схоже з правом власності та широко застосовується у законодавстві, є іншою правовою інституцією та має відповідні характеристики, що суттєво відрізняють його від права власності).

Форми та види права власності В ЦК не врегульовуються так звані форми власності, які є економічною, а не правовою категорією, внаслідок чого не може йтися про систему права власності, що складається з таких його форм, як приватна, колективна, державна та комунальна. Такий поділ є неприпустимим тому, що не існує їх окремих правових режимів, адже Конституцією визначається рівність усіх суб'єктів права власності. Однак це не виключає існування специфіки в набутті, здійсненні та припиненні тими чи іншими суб'єктами права власності на те чи інше майно.

При загальній неприйнятності вживання в законодавчих та наукових конструкціях терміна "форми права власності", окремого наголосу потребує спростування доцільності збереження права колективної власності як невизначеного і суперечливого поняття, яке не містить властивого суб'єктивному цивільному праву суб'єктного складу, бо до суб'єктів права не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу), як це вірно відмічається рядом правників8.

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутністю її визначення. У ч. 2 ст. 316 ЦК лише позначається, що право довірчої власногсті є особливим видом права власності, без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для права України, запозиченою з англо-американського права, в якому воно досконало розроблене і є визначальним для численних правових конструкцій - патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищезгадані його характеристики, і привносить концепцію розщепленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (засновника довірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського права конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові відносини. Проте є прибічники довірчої власності2, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності3, і є її противники4.

Loading...

 
 

Цікаве