WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Докази у кримінальному процесі - Курсова робота

Докази у кримінальному процесі - Курсова робота

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: "Межі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі". Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взаємозв'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також невірне або неточне визначення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.

2. Належність і допустимість доказів.

Коло обставин, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі з метою її правильного вирішення, називається предметом доказування і визначається статтями 64 і 23 КПК.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають доказуванню подій злочину (час, місце, спосіб).

Доказів їх джерела, перераховані в ч. 2 ст. 65 КПК. Інші виходять із "двоякого" розуміння доказів, при якому доказами визнаються як фактичні дані (факти), так і джерела відомостей про них (показання свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного).

Прибічники третьої точки зору відстоюють "єдине" поняття доказів, вважаючи, що фактичні дані і їх джерела об'єднані в одному понятті як два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх джерел, що перебувають у відносинах форми і змісту.

Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація передається у формі показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана після ЇЇ проведення інформація залучається до кримінальної справи у формі висновку експерта.

Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають Зміст доказу, то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і джерела доказів, з допомогою яких ці дані встановлюються, перебувають у тісному зв`язку, обумовлюють одне одного в реальній дійсності окремо не існують, як справедливо зазначається в літературі, "фактичні дані і їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають доказів".

У правильності такого тлумачення поняття доказів переконує і аналіз статей кримінально-процесуального кодексу. Так, закон говорить про збирання доказів та їх пред'явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) абоінші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, які характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) обставини, що сприяли вчиненню злочину.

Крім цих, до предмета доказування входять також інші обставини. До них, по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в статтях 64 і 23 КПК. Вони повинні бути належним чином зібрані й досліджені, іншими словами—доказані у справі. До них, наприклад, належить факт алібі обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що обвинувачений на час вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є елементом предмета доказування. До доказових фактів належать і факти, які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна бути встановлена, доведена.

Друга група обставин, що також входять до предмета доказування, — це ті, за допомогою яких встановлюється об'єктивність відомостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого, потерпілого і підозрюваного, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.

З предметом доказування тісно пов'язана така властивість доказів, як їх належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об'єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволяють установити обставини, які входять у предмет доказування.

Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок якої вони здатні встановити обставини, необхідні для повного і правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь доказ у цілому, а його змістовну частину — фактичні дані; вона поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові факти.

Залучати, однак, слід лише ті докази, які необхідні для правильного вирішення справи. Надмірне розширення кола доказів віддаляє момент постановляння вироку, веде до непродуктивних витрат державних коштів, марнування часу, захаращує справу зайвими матеріалами. В той же час невикористання необхідних доказів може тягти за собою однобічність, неповноту дослідження і неправильність вирішення справи. Все це свідчить про необхідність залучення всіх дійсно належних до справи доказів.

Належність доказів тісно пов'язана із складом конкретного злочину, визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.

З належністю доказів тісно пов'язане поняття їх допустимості.

Якщо належність доказів — це внутрішньо притаманна їм якість, яка характеризує їх об'єктивний інформаційний зв'язок з обставинами, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, то допустимість доказів — це властивість, яка характеризує зовнішні умови формування доказів, механізм залучення інформації в процес. Вимога допустимості доказів є настільки важливою з позиції захисту прав і інтересів особи, що знайшла своє закріплення в ч. З ст. 62 Конституції України: "Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом".

Сукупність вимог, що пред'являються законом до процесу формування доказів, складає інститут процесуальної допустимості, яка полягає в тому, що належна до справи інформація повинна бути одержана з встановленого законом джерела у правомочною на те особою або органом, закріплена у спосіб і у порядку, вказаному в законі.

Законність джерела фактичних даних означає наявність його у переліку ч. 2 ст. 65 КПК. Тому недопустимість доказу за ознакою незаконності джерела може мати місце у таких випадках:

Loading...

 
 

Цікаве