WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Докази та доказування в кримінальному процесі - Курсова робота

Докази та доказування в кримінальному процесі - Курсова робота

Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.

За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.

Наслідком необґрунтованого розширення є невиправдане нагромадження доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи, а також залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

Розкриваючи питання про межі доказування в кримінальному процесі, не можна не звернути увагу на статтю 299 КПК України, яка визначає порядок дослідження та обсяг доказів, які підлягають дослідженню. Ч.3 ст.299 КПК України зазначає, що суд вправі, якщо цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. Однак, на нашу думку, це суперечить принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, закріпленого в статті 22 КПК України. Крім того, КПК України містить ст.323, яка вказує, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Як бачимо, наведені статті суперечать одна одній, а тому це є прогалиною в законодавстві, яку необхідно усунути.

На нашу думку, стаття 299 КПК України не є правильною і існувати в такому вигляді, в якому вона є зараз, дана норма не може. Ми вважаємо, що всі докази, які мають значення для справи, мають бути досліджені і обговорені в судовому засіданні. Скорочений розгляд тієї чи іншої обставини справи з метою скорочення строку розгляду справи, економії коштів не є виправданим. Таке спрощення може призвести до порушення прав учасників процесу, адже слід врахувати те, що в подальшому, учасники судового розгляду будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки. [6. C.120-121]

Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

  • необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;

  • неоднаковості визначення предмета доказування;

  • різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.

Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі. Однак, в будь-якому випадку межі доказування повинні бути правильно визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки, розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально-процесуальному законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду відповідних норм та внесення необхідних змін до кримінально-процесуального кодексу України.

3.3. Суб'єкти доказування

Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх. [8. C137]

Таким чином, усіх суб'єктів доказування можна поділити на дві групи:

  1. державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі суб'єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;

  2. особи, які не зобов'язані, але мають право брати участь у процесі доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають предмет доказування та межі доказування. Певні особливості мають суб'єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а значить і правильного її вирішення. Щодо суб'єктів доказування, то для кримінальної справи характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону – сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників.

4. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ

4.1. Погляди на співвідношення доказів і фактичних даних

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Як бачимо, основою визначення поняття „доказів " є поняття „фактичні дані". На жаль, закон не розкриває поняття „фактичні дані", а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об'єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб'єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об'єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них. [11. C.115]

На думку Л.М. Лобойко, з доказів, які виходять безпосередньо від людини, можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, поки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі і одержують „фактичні дані" у процесуальному сенсі. [7. C.104]

Дві наведені вище позиції є протилежними одне одному. Згідно з першою доказами можуть бути лише відомості про фактичні дані, тоді як відповідно до другої доказами є самі фактичні дані. Слід погодитися з думкою Удалової Л.Д., оскільки факти – це події та явища, які реально існують. Отже, самі по собі їх не можна приєднати до справи. Тому при досудовому розслідуванні, а також при розгляді справи в суді, учасники кримінального процесу використовують відомості про події і явища, які вже відбулися.

Loading...

 
 

Цікаве