WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Джерела сімейного права України - Курсова робота

Джерела сімейного права України - Курсова робота

До речі, новий СК містить спеціальну ст. 10 "Застосування аналогії закону та аналогії права", яка встановлює: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина в законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин. Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані в ст. 7 СК.

Договір як джерело сімейно-правових норм

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства України є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулювання сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, зближення сімейного і цивільного права1. Вважаємо, що з цим погодитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшення диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а ознака, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання — цивільно-правовий договір, сімейне право — сімейний договір2 (деякі з правників називають його подружнім договором3), трудове право — трудовий договір.

Можливість регулювання сімейних відносин за допомогою договору передбачалася ще в КЗпШС, коли ст. 27і (відповідне доповнення з'явилося в Кодексі у 1992 р.) закріпила право подружжя укладати між собою шлюбні договори. Але чи можна вважати, що така згода — цивільно-правовий договір? Вважаємо більш виваженою позицію Ю. С. Червоного, який виходить з того, що згода між чоловіком і жінкою спрямована на створення сім'ї, а не на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин4, а це означає, що домовленість про вступ до шлюбу не може розглядатися як цивільно-правовий договір.

Звичаї як джерело сімейно-правових норм

Юридичний (правовий) звичай — це правова норма, яка встановилася без втручання публічної влади внаслідок тривалого і регулярного застосування одних і тих самих правил до однорідних випадків життя5. Звичаєве право, яке складалося зі звичаїв, було історично першою, найтісніше пов'язаною з життям формою позитивного права. Між тим, найбільш розвиненими формами все ж вважається право суддів і право законодавця, на базі яких склалися дві типові системи права: прецедентна система (у вигляді загального права — Велика Британія, США) і законодавча в своїй основі система країн континентальної Європи (у вигляді романо-германських) права - права Франції, Німеччини тощо)1. Звичай, як правило, за сучасних умов не вважається джерелом права. Але в сучасному сімейному прані, як і в цивільному, певний звичай розглядається як джерело права. Відповідно до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою заінтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

До речі, такий звичай, як заручини, в СК набув правового значення (ст. 31). Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подання її не створює обов'язку взяти шлюб. Це зобов'язує лише до відшкодування збитків, завданих відмовою від шлюбу. Той, хто відмовився від нього, зобов'язаний компенсувати другій стороні витрати, пов'язані з приготуванням до весілля, а також повернути подарунки, які вона отримала, хоча існують і певні винятки з цього правила.

Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства

Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (далі — ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими державами за наявності на це згоди ВРУ1.

Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лютого 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав—членів СНД, ратифіковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Конвенції про захист прав людини та основних свобод "Право на шлюб", відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, що регулюють здійснення цього права, знайшла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК "Право на шлюб". Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє закріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Між тим, більшість конвенцій так і не ратифіковані ВРУ. До них слід віднести такі, як Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.), Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.), Конвенція про стягнення за кордоном аліментів (документ Організації Об'єднаних Націй від 20 червня 1956 р.) та деякі інші.

Між тим, кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, постійно зростає. На 1 січня 2003 р. було укладено 12 таких угод.

Норми сімейного права іноземних держав у системі сімейного законодавства України

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовуватися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне законодавство іноземних держав регулює сімейні відносини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, з урахуванням рівних прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можливості здійснення прав дитини тощо. Це законодавство не повинно містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Вважається, що ст. 291 СК допускає застосування іноземного сімейного законодавства при укладенні договорів, які стосуються сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейних спорів.

Loading...

 
 

Цікаве