WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Суспільний лад в другій половині XIX ст. - Реферат

Суспільний лад в другій половині XIX ст. - Реферат

9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних; його селяни повинні були сплачувати щороку за повний указний подушний наділ (9 помножувалося на 100 і ділилося на б, що давало викупну суму в 150 крб.). Такий своєкорисливий розрахунок надавав поміщикам можливість одержувати капітал, процент з якого приносив їм доход, що дорів-нювався річному оброку, який вони одержували раніше.
Певна річ, селянам було не під силу самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда держава виділяла селянам позичку, яку вони зобов'язані були погашати протягом 49 років, сплачуючи також щороку по 6% від загальної суми позики. Отже, за зазначений період селян зобов'язували внести суму, що майже у три рази перевищувала первісний розмір позички. Разом з тим гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою видавалися поміщикам, у яких одночасно вираховувався борг, що рахувався за маєтком.
Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через49 років, виходило, що тільки тоді він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою. Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише в губерніях Правобережної України, де внаслідок широкого розмаху польського визвольного руху 60-х років, активізувалися селянські виступи. В зазначених місцевостях було введено "обов'язковий викуп" та зарахування колишніх поміщицьких селян яо стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку в 1863 p.
Серед законодавчих актів, що стосувалися спеціальних груп селян, слід відмітити "Положення про устрій дворових людей" та правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялися всіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, насправді ж вони опинилися у більш скрутному становищі. Стаття 6 Положення проголошувала: "Право на участь в користуванні польовим наділом, на однакових засадах, надається лише тим дворовим людям, які до обнародування указу 2 березня 1858 p. самі особисто користувалися польовим наділом або, по влаштуванні до поміщика в послуження чи то на господарську посаду, не переставали користуватися наділом або ж нести і відрядну повинність при обробці орних ланів". Усі інші дворові селяни польовими і присадибними землями не наділялися. За законом вони зобов'язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо з тих чи інших причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутися їх достроково, навіть всупереч їх бажанню. Із закінченням дворічного строку усі дворові селяни звільнялися "від будь-яких зобов'язань щодо їх власників" і, незалежно від віку, стану здоров'я та строку служби у поміщика, відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і, взагалі, без будь-якого винагородження. Це означало, що сотні тисяч людей було просто кинуто напризволяще, без засобів до існування.
Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних власників, у кожного з яких, згідно з даними 10-ї ревізії, налічувалося менш 21 ревізької душі та обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: в південних губерніях - менше 75 душевих указних наділів, в лівобережних - до 50 наділів вищого розряду, в правобережних - менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо на 19 лютого 1861 p. останні нею не користувалися; вони звільнялися від прирізки землі селянам навіть й в тому випадку, коли їх наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; нарешті, за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне відомство. Хоча після закінчення дворічного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятися на казенні землі, практично реалізувати це право було дуже важко. Переселятися було дозволено тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин в малоземельних повітах і 15 десятин - в багатоземельних. В Україні таких сіл було мало; для переселення ж у віддалені райони країни у селян дрібнопомісних власників не було коштів.
Фабричні селяни (так називалися селяни, що відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше ніж через два роки від дня оголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.
Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно з спеціальним положенням від 26 червня 1863 p. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. В тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закріплювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, встановлених для колишніх поміщицьких селян.
Розробка проектів законів про державних селян затягнулася на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863- 1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були видані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За іншим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювалися в основному ті землі та угіддя, що знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин - в багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладалися щорічним державним оброчним податком, розмір якого в багатьох місцевостях України збільшувався на 10-15%. Стоячи на варті фіскальних інтересів держави, закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система
Loading...

 
 

Цікаве