WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Гарантії прав, свободи, та законних інтересів особи - Курсова робота

Гарантії прав, свободи, та законних інтересів особи - Курсова робота

Власність також не дає абсолютної свободи, має свої межі й накладає певні обов'язки. Ці межі демонструються соціальне виправданим волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомлення таких меж власником - передумова реальності й ефективності його рішень і дій. При цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не так у одноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна). Але принципова відмінність приватної колективної власності від власності суспільної полягає в тому, що перша - завжди індивідуалізована (наприклад, у вигляді особистого паю в кооперативі, визначеної частки капіталу в акціонерному товаристві). Завдяки чому постійно зберігається можливість вільного індивідуального волевиявлення щодо розпорядження своєю часткою колективної власності. А така можливість є запорукою свободи людини, підтримує почуття "хазяїна", стимулює її до найбільш продуктивного, ефективного використання власності, формує мотивацію до добросовісної, дбайливої, творчої праці на базі власних засобів виробництва.

По-друге, власниками засобів виробництва нині мають стати переважно трудівники - як ті, що створюють усі матеріальні, соціальні, духовні блага, так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їх продукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам суспільства необхідні послуги. За таких умов принципово послаблюється або виключається відчуження трудівників від засобів виробництва та результатів особистої праці. Таким чином усуваються перепони для свободи розпоряджатися своїм існуванням, його проявами й результатами у визначальній царині людської життєдіяльності - у праці. А це - чи не найголовніший показник вольності людини, гуманізму суспільства.

І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільстві доля трудівників-власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвитку економіки, техніки, для піднесення загального добробуту, для свободи і розвитку особистості, для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм, власникам має належати вирішальне слово у суспільстві. А для цього за умов демократичної виборчої системи - вони мусять становити більшість населення. В Україні нині відбувається організований і стимульований державою перехід значної частини засобів виробництва з власності державної до приватної - так звана приватизація. Її зміст та мета полягають, за словами Президента України Л. Д. Кучми, у "...передачі через акції у приватне користування населення державного майна, забезпеченні на цій основі формування широкого прошарку власників, що працюють, їх реальної участь у розподілі прибутків".

Безперечно, крім приватної, у правовому громадянському суспільстві існують й інші форми власності - муніципальна (територіальна) та державна (загальносуспільна). Їх порівняльна питома вага у різних країнах і за різних конкретно-історичних умов - різна. Проте у розглядуваному суспільстві переважна частина засобів виробництва знаходиться у приватній власності - індивідуальній або колективній. Але не внаслідок державно-адміністративного тиску, примусу, а лише під впливом економічної ефективності, доцільності. Юридичне ж усі форми, різновиди власності допустимі й рівноправні. Й у цьому - також один з показників правової основи громадянського суспільства.

1.2 Громадянські і політичні права і свободи

Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські права. Ці права вважаються природними, оскільки їх має або може мати кожна людина незалежно від громадянства з початку життя.

За Конституцією до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; невтручання в особисте і сімейне життя.

Серед основних прав людини найважливіше місце за своєю суттю займає право на життя. Воно є невід'ємним правом кожної людини1. Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не є юридичне зобов'язаною своїм народженням та життям, що порушення її фізичної цілісності не може бути обумовлено ні суспільними, ні державними, ні етнічними, релігійними або будь-якими іншими цілями чи інтересами. Життя людини визнається тим самим найвищою соціальною цінністю, рівноважливою і для особи, і для суспільства, оскільки від реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих людей, але також і розвиток суспільства в цілому.

Конституція прямо покладає на державу обов'язок захищати життя людини, а особі надає при цьому право оберігати як своє життя і здоров'я, так і життя та здоров'я інших людей. Виконання цього обов'язку вимагає від держави активної діяльності в різних соціальних сферах. З надійним захистом життя людей пов'язаний і розвиток системи охорони здоров'я, що включає, зокрема здійснення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, контроль за виробництвом лікарських препаратів та дотримання технологій в медицині; утримання установ невідкладної допомоги; заборона незаконного лікарювання і т. ін.

Сучасна держава має досить широкі можливості захищати життя людини, але не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогу конкретній людині. І тому природно, що не зважаючи на опіку держави, за особою зберігається право активно діяти на користь як особистого захисту, так і захисту життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. "Кожна людина вправі рішуче протистояти таким нападкам, застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби. Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж за обставин крайньої необхідності, визнаються чинним законодавством правомірними.2 Захист життя і здоров'я інших людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов'язок особи. Не надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі, є неприпустимим і карається за законом".3

Закон, всебічно захищаючи людину, водночас допускає в певних випадках можливість правомірного позбавлення її життя. Наприклад: Позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнання особи винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді смертної кари. Такі дії держави є правомірними, але їх здійснення закон відносить до виняткових випадків, прямо наголошуючи на тимчасовому характері цієї міри покарання.4 Але кримінальний закон в усіх випадках поряд зі смертною карою передбачає також і інший вид покарання за скоєний злочин; "За українським законодавством смертна кара не призначається особам, які на час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, а також не призначається і не виконується щодо вагітних жінок".5

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах закріплює одвічну повагу до гідності кожної людини незалежно від соціальних та родинних зв'язків, що її оточують. Така повага є невід'ємною від самої особи, її непорушним правом. Вона тісно пов'язана із здійсненням особою соціальне важливих і життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні відносини. Вона досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи виступає в якості найголовнішої умови на шляху досягнення людиною тієї чи іншої мети. Не тільки в загальній формі, але також і в конкретній нормі Конституція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом при будь-яких обставинах, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної відповідальності, або ж коли проти неї здійснюється кримінальне переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в різного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичному лікуванні. Тобто притягнення особи до відповідальності або ж обмеження її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи іншим поводженням, що принижує людську гідність. "Різні тортури, катування в будь-якому його вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський вид поводження з людиною не може мати місця, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції. При визначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність."6 "Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її залучення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримінальної справи, які пов'язані з оглядом, обшуком, відібранням зразків для проведення експертизи, допитом. Сама процедура їх проведення побудована з урахуванням необхідності шанобливого ставлення до осіб, що беруть в них участь, в тому числі і до особи підозрюваного або ж обвинуваченого. Окремі з них мають додаткові гарантії і проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статі та не можуть здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати гідність особи або складати небезпеку для її здоров'я".7 "При цьому з огляду на специфічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за застосування насильства або примушування особи давати свідчення при допиті".8

Loading...

 
 

Цікаве