WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Англосаксонська правова система: історія і сучасність - Курсова робота

Англосаксонська правова система: історія і сучасність - Курсова робота

У сфері позадоговірної відповідальності (Law of torts) вплив минулого ще сильніший. Англійське право не знає загального принципу, що зв'язує деліктну відповідальність із провиною. Воно оперує окремими видами цивільних правопорушень: порушення володіння, шкідливість, наклеп. Деякі із цих видів відповідають древнім приписам, інші - більш пізнього походження. Саме ж головне у тому, що англійські юристи на превелику силу звільняються від звички мислити формулами старих процедур. Загальний принцип деліктної відповідальності сприймається на превелику силу, пробиваючи собі дорогу у вигляді спеціального делікту (neglіgence), причому поряд із цим принципом зберігається певна кількість особливих регламентації позадоговірних правопорушень.

Суди, для яких існував єдиний інтерес - інтерес королівства й Корони, - одержали в Англії саму повну юрисдикцію. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, а разом з ними зникло в Англії й саме поняття приватного права. Всі позови, підсудні королівській юстиції, розглядалися в країні як своєрідні суперечки публічно-правового характеру.

Публічний аспект в англійському праві проявлявся й у специфічній техніці приписів, по яких зверталися з позовом у королівський суд. Приписи являли собою не просто дозвіл діяти позивачеві, а з технічної сторони вони були як би наказом короля своїм чиновникам запропонувати відповідачеві не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо відповідач відмовлявся коритися, позивач пред'являв до нього позов. Цей позов розглядався королівським судом не стільки тому, що відповідач заперечував проти домагань позивача, скільки у зв'язку з його непокорою наказу влади. Англійський судовий процес - публічне право, а не приватне. Він нагадує розгляд суперечки про скасування адміністративного акту у французькому праві. Мова йде про те, чи із достатньою підставою був виданий адміністративний акт (припис), що виходить із королівської канцелярії, чи належний був підтриманий наказ, який канцелярія дала відповідачеві. На відміну від суперечки про скасування адміністративного акту по французькому праву, по англійському праву справу порушує не той, кому адміністративний акт завдає шкоди, а той, хто одержав цей акт і хоче реалізувати його.

У континентальній Європі традиційно сформовані суди, на відміну від Англії, збереглися, хоча й підпадали під все більшу залежність від королівської влади. Покликані розглядати всі суперечки, вони ніколи не вважали свою компетенцію обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вільні від такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернізувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонічного права і його моделі письмового процесу. Маючи загальну компетенцію, суди могли постійно звертатися до проблеми справедливості й керуватися в цьому римським правом.

Іншою була ситуація в Англії. Вестмінстерські суди були судами виняткової компетенції, причому для кожного виду підвідомчих їм справ існувала особлива процедура їхнього розгляду.

Строгість процедури загального права, необхідність укладатися в традиційні рамки - от основні причини, що перешкодили рецепції римського права в Англії й у ту епоху, коли Вестмінстерські суди, необмежено розширивши свою позицію, повинні були часто вирішувати суперечки, що виникають із відносин приватного права в його чистому виді. Процесуальні форми, з багатьох поглядів архаїчні, типово англійські, зобов'язували в кожному випадку підігнати під них, як би "натуралізувати" положення, які можна було запозичити з римського або канонічного права. Складність і техніцизм цих форм були такі, що вивчити їх можна було тільки в практиці застосування. Університетська освіта, заснована на римському праві, могла допомогти побачити справедливе рішення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й судді Англії до наших днів виховуються головним чином практикою; на відміну від країн континентальної Європи, від них не була потрібна університетська освіта, і аж до XX століття рідко можна було зустріти адвоката або юриста з такою освітою. Для того, щоб стати баристером, сьогодні потрібний диплом, але не обов'язково юридичний.

в) суперництво із правом справедливості (1485-1832 роки);

Вироблене в строгій залежності від формальної процедури, загальне право було піддано в силу цього подвійній небезпеці: з одного боку, воно могло не встигати у своєму розвитку за потребами епохи, а з іншого боку - йому загрожували консерватизм і рутина суддівського стану. Після свого блискучого розквіту в XІІІ столітті загальне право не уникло ні тієї, ні іншої небезпеки. Воно виявилося перед ризиком утворення нової правової системи-суперниці, що після закінчення деякого часу могла навіть замінити собою загальне право, подібно тому як у Римі античне цивільне право в класичну епоху виявилося заміненим преторським правом. Суперник, про якого йде мова, - це право справедливості (Law of Exuіty).

Обмежена компетенція королівської юрисдикції могла ще бути терпима, коли поряд із судами загального права існували інші суди, здатні вирішувати справи в тих випадках, коли цього не можна було зробити засобами загального права. Занепад, а потім зникнення всіх цих інших судів викликали необхідність пошуків нових коректив, покликаних заповнити прогалини загального права.

Природно, що в тих випадках, коли обмежена компетенція Вестмінстерських судів унеможливлювала розгляд або вирішення суперечки, розчарована сторона приходила до думки, що в неї залишається ще одна можливість домогтися справедливості: звернутися безпосередньо до короля - джерела всіх справедливостей і милостей. Королівські суди не займалися такого роду справами, але хіба король не міг заповнити недоліки діяльності своїх судів ? Звертання до короля в середньовічному мисленні - річ цілком природна, і королівські суди спочатку зовсім не заперечували, коли сторони при необхідності прибігали до цього засобу. В остаточному підсумку самі королівські суди теж були зобов'язані своїм розвитком саме цьому принципу (звертання до короля, щоб домогтися справедливості).

Отже, починаючи з XІ століття приватні особи, не маючи можливості домогтися рішення в королівських судах або у випадку невдоволення рішенням, винесеним по їхній справі, зверталися до короля й просили його милості втрутитися, "щоб зробити милосердя по совісті й по суті". Такий обіг звичайно проходив і через канцлера, що був сповідником короля й зобов'язаним керувати його совістю. Якщо лорд-канцлер вважав за потрібне, то він передавав скаргу королеві, і той ставив її на розгляд у своїй раді.

Це звертання до прерогативи короля, що мало спочатку під собою міцну основу й допускалося без заперечень, поки воно носило винятковий характер, однак, могло потім і спричинити конфлікт, як тільки воно прийняло загальний характер і перетворилося у звичайне оскарження рішень судів або навіть у спосіб повністю або частково обійти королівські суди.

Саме це й відбулося в результаті війни Червоної й Білої Рози, що ускладнила королеві можливість приймати рішення в раді. Лорд-канцлер в XV столітті стає усе більше й більше автономним суддею, що одноосібно вирішує справи від імені короля й ради, що делегували йому повноваження. З іншого боку, і особи, які спорять, все частіше й частіше просять втручання лорда-канцлера через ті перешкоди, які процедура й рутина суддів створили для нормального розвитку загального права.

Рішення, що спочатку приймалися з врахуванням "справедливості в цьому випадку", стали систематично виноситися на основі застосування доктрин "справедливості", що представляють собою додавання або корективи до "правового" принципу. Застосовуваний королівськими судами абсолютизм Тюдорів в XVІ столітті був заснований на широкому використанні королівської прерогативи. В галуззі кримінального процесу знаменита "зоряна палата" являла собою серйозну загрозу для волі підданих, хоча спочатку вона була покликана лише встановити порядок після громадянської війни [8, 84].

В галуззі цивільних відносин юрисдикція справедливості лорда-канцлера, заснована також на королівській прерогативі, одержала досить широке поширення. Після 1529 року канцлер не був більше ні духівником, ні сповідником короля. Він всі частіше виступав як юрист і розглядав скарги, адресовані йому, як дійсний суддя, але застосовував при цьому письмову процедуру, запозичену з канонічного права, яка повністю відрізнялася від процедури судів загального права. Принципи, застосовувані канцлером, також у значній мірі були запозичені, по суті, з римського й з канонічного права; рециповані принципи набагато більше, ніж багато застаріваючих норм загального права, задовольняли почуття соціального інтересу й справедливості епохи Відродження. Піклуючись про правосуддя й справедливе його відправлення, правителі Англії віддавали в той період перевагу юрисдикції лорда-канцлера.

Loading...

 
 

Цікаве