WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Англосаксонська правова система: історія і сучасність - Курсова робота

Англосаксонська правова система: історія і сучасність - Курсова робота

Процесуальні форми в королівських судах у Вестмінстері варіювалися залежно від виду позову. Кожному з них відповідала певна процедура, що визначала послідовність процесуальних актів, представництво сторін, порядок подання доказів, спосіб виконання рішень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й відповідача в якомусь процесі так само, як це встановлено для процедури, але по позовах інших видів. Для розгляду одних видів було потрібно журі, для інших воно було не потрібно, але допускався такий доказ, як присяга (позов відхилявся, якщо певне число "свідків" під присягою заявляли, що відповідач заслуговує довіри). При одних позовах справа могла бути вирішена під час відсутності відповідача, а при інших - ні. Всі ці розходження зберігалися й тоді, коли справа розглядалося на підставі позову consіmіlі casu, оскільки в кожному конкретному випадку застосовувалася процедура, прийнята для подібного позову, що підпадає під перелік приписів. Найбільш часто використовувалася процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [6, 14].

Природно, що при цих умовах головна роль виявилася відведеною процесу. На континенті юристи приділяли основну увагу встановленню прав і обов'язків суб'єктів (норм матеріального права). Англійські юристи були зосереджені на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Із самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видів позовів), у рамках яких можна було одержати рішення, але ніколи не можна було точно знати заздалегідь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королівський суд прийняв справу до розгляду, а потім уже довів його до кінця крізь нетрі формалізованої процедури. Яке буде рішення ? На це питання не можна було дати яку-небудь точну відповідь. Загальне право лише повільно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обов'язки кожного.

Умови, у яких формувалося загальне право, представляють не тільки чисто теоретичний інтерес. Щонайменше в чотирьох аспектах вони протягом тривалого часу позначалися на англійському праві, у якому ще й сьогодні можна виявити їхній вплив. Історичні фактори привели, по-перше, до того, що англійські юристи зосереджували свою увагу на процесі. По-друге, вони визначили багато категорій англійського права, вплинули на його понятійний фонд. По-третє, завдяки цим факторам англійське право не знає розподілу на публічне й приватне. І по-четверте, вони перешкодили рецепції категорій і понять римського права. Розглянемо більш докладно всі ці чотири аспекти.

До XІ століття для англійських юристів важливо було не думати про те, яке рішення, на їхню думку справедливе, повинно бути винесеним в справі, а сконцентрувати свою увагу на різних процесуальних, найвищою мірою формалізованих діях по конкретних видах позовів. Всі ці процесуальні дії вели до однієї мети, а саме сформулювати ті питання, які будуть поставлені перед журі. Не слід забувати, що ще в 1856 році всі позови в судах загального права розглядалися за участю журі. Таким чином, розвиток англійського права відбило глибокий і переважний вплив процесуальних факторів. Англійське право можна було впорядковувати й розвивати тільки в рамках процесуальних форм, наданих королівськими судами в розпорядження сторін, які спорять. Це право, по формулі Г. Мена, "укладено у вузьке русло процесу". Воно - конгломерат процесуальних форм, покликаних забезпечити рішення спорів, кількість і види яких все збільшується. Викладаючи англійське право і його принципи, автор ХП століття Гленвілл (1187-1189 роки), а потім автор XІІІ століття Бректон (1250 рік) описали послідовно (на латині) приписи, за допомогою яких можна було звернутися у Вестмінстерські суди.

Юридичні хроніки, написані по-французькому й відомі за назвою Щорічників, знайомлять нас із англійським правом періоду 1290-1536 років, концентруючи свою увагу на процедурі й часто забуваючи повідомити про рішення, прийнятому по суті суперечки.

Для ілюстрації викладеного розглянемо історію договірного права. В XІІІ столітті, тобто в той час, коли був прийнятий Другий Вестмінстерський статут, договори підпадали під юрисдикцію і церковну, і муніципальну, і торговельну. Вестмінстерські суди не розглядали таких справ, за винятком двох випадків, які, по правді говорячи, були скоріше пов'язані із правом власності. Гленвілл наприкінці XІІ століття просто оголосив: "Приватні угоди, як правило, не охороняються судами нашого короля". Не було ніяких приписів, ніякої процедури, що стосуються договорів, на підставі яких можна було б звернутися в королівський суд. Як же вийти з цього положення ?

Спочатку в деяких випадках прибігали до поняття власності. Наймач, боржник, хоронитель, перевізник притягалися до відповідальності не в силу взятих ними на себе зобов'язань, а по тій фактичній обставині, що вони без належних підстав утримують у себе річ, що належить іншій особі. Для цієї ситуації існував особливий позов (wrіt of detіnue). В інших випадках обов'язок виконати обіцяне обґрунтовувався формою взятого зобов'язання. Був позов про повернення боргу (wrіt of debt), можливий при наявності формального документа абстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа є боржником. При цьому не цікавилися, чи стоїть за цією борговою розпискою реальна угода.

Однак обоє з названих позовів не покривали всіх ситуацій, що зустрічалися, а передбачена ними процедура була незадовільною. Тому юристи шукали інші шляхи більш широкого охоплення договірного права. І такий засіб вони знайшли зрештою в позові, іменованому trespass. Це позов про правопорушення деліктного характеру, що мав у виді протиправне зазіхання на особистість, землю або майно позивача. Все це не має нічого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалися переконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобов'язання не буде виконано, можна розглядати це таким чином, начебто мав місце делікт.

Королівські суди поступово сприйняли цей підхід. Спочатку вони застосовували його тоді, коли одна зі сторін при виконанні договору зробила дію, що заподіяла збиток персоні або майну свого контрагента (mіsfeasance). Однак пройшло більше століття, перш ніж поряд зі справами такого роду суди стали розглядати й випадки, що коли взяв на себе зобов'язання за договором і явно не виконує його. Надалі під сферу дії позову підпадали й ті випадки, коли мала місце особлива угода про виконання зобов'язань. Важливою перемогою явилося рішення 1602 року, яке встановило, що такого роду угода мається на увазі сама собою, коли є зобов'язальне відношення. Треба було ще багато часу й зусиль, перш ніж позов assuspsіt, що виник з деліктного позову, звільнився від правил, пов'язаних з його деліктним походженням: неприпустимість поступки вимозі, необхідність встановити строго певним способом суму збитку, заподіяного невиконанням.

Форми позовів були ліквідовані більше ста років тому, а норми й категорії англійського права дотепер у ряді випадків несуть на собі відбиток тих перешкод, які завдяки процесуальним формам протистояли раціональному розвитку інститутів. "Ми ліквідували форми позову, - сказав відомий фахівець із історії англійського права Метланд, - але вони правлять нами зі своїх могил".

І це дійсно так. Повернемося знову до договірного права й звернемо увагу на ту обставину, що загальне право не знало інших санкцій за невиконання договірних зобов'язань, крім відшкодування збитку, оскільки позов "про прийняття на себе", що виник, як ми говорили, на базі деліктного позову, міг привести тільки до відшкодування збитку. Крім того, англійське поняття договору включає, з погляду англійських юристів, тільки ті договори, які до середини XІ століття захищалися позовом "про прийняття на себе": воно не охоплює ні так звані безоплатні договори, ні договори, спрямовані на реституцію речі, власником якої залишався позивач (зберігання, позички, перевезення, тобто коли позивач передавав річ іншому), ні окремі види угод, які англійське право розглядає як "довірчу власність" (trust) [7, 73].

Loading...

 
 

Цікаве