WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Аналіз українського та світового досвіду колдоговірної роботи - Курсова робота

Аналіз українського та світового досвіду колдоговірної роботи - Курсова робота

Хоча закон України "Про колективні договори і угоди" дає чітку відповідь на це питання, а саме, що профспілки мають пріоритетне право щодо представництва інтересів працівників у колективних переговорах з роботодавцями, все ж таки є доцільним розглянути існуючу практику в інших країнах. Це дозволить краще зрозуміти, чому існує такий різнобій щодо членства у профспілках та охоплення трудящих колдоговірною

системою. Так, за даними МОП в Австрії профспілки об'єднують 42% працівників, а колдоговірною системою охоплено 98%, у Фінляндії відповідно 81 і 95%; Франції 9 і 95%; Німеччині 29 і 92%; Швеції 91 і 89%; Австралії 35 і 80%; Великобританії 34 і 47%; Канаді 38 і 36%; США 16 і 18%; Японії 24 і 21%.

Інший аспект цієї проблеми полягає в тому, що застосування принципу свободи об'єднання трудящих у профспілки привело до багаточисельності профспілок та профоб'єднань, які мають різну чисельність, реальний вплив на регулювання соціально-трудових відносин та на становище трудящих.

Отже, постає питання, з ким мати справу соціальним партнерам (державі та роботодавцям) – з усіма профспілками чи з найбільш представницькими організаціями. Така ясність, яка була б встановлена законодавством чи на основі добровільно прийнятих процедур безумовно потрібна. В одних випадках – для цілей ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод, в інших – для визначення представництва в тристоронніх органах соціального партнерства, системах соціального страхування або ж при організації страйку, представництва в судах тощо.

Як свідчить аналіз, проведений МОП у 1995 р., завдання щодо визначення найбільш представницьких організацій трудящих, до речі, як і організацій підприємців, вирішувалося в кожній країні по своєму, на основі власне вироблених правил, процедур і критеріїв для визначення ступеня представництва. Але й досі навколо цього точаться дискусії і спори відносно обгрунтованості запровадження поняття "найбільш представницькі організації" та щодо критеріїв визначення представництва на основі членства в профспілках. Наприклад, Міжнародний суд у 70-х роках, розглядаючи скарги і апеляції з цих питань, постановив, що число членів профспілки не можна вважати єдиним критерієм, що визначає представництво профспілки, хоча воно може служити важливим фактором.

Не вирішила цієї проблеми й Міжнародна Організація Праці, хоча ще в 1919 р. при укладенні Версальського договору щодо її створення (ст. 389 (3) і в ст. 5 Статуту МОП міститься поняття "представницької організації". В ній зазначається, що члени Організації зобов'язуються призначати неурядових делегатів на конференції МОП – тобто від сторони трудящих і підприємців, а також технічних радників за погодженням з найбільш представницькими організаціями трудящих і підприємців. Проте критеріїв для визначення таких організацій не вироблено.

У даному випадку ми поведемо мову не про представництво профспілок у широкому розумінні цього поняття, як про їх можливість адекватно виражати і представляти інтереси своїх членів у взаємовідносинах з роботодавцями, їх організаціями та державними органами, а лише щодо їх представництва у колективних переговорах на різних рівнях.

Насамперед зазначимо, що історія профспілкового руху в промислово розвинутих країнах характеризується постійною боротьбою профспілок за визнанням їх в якості законного представника трудящих або ж хоча б тої їх частини, яка охоплена профспілковим членством. Ситуація ускладнюється конкурентною боротьбою всередині самого профспілкового руху, коли кілька профспілок претендує на право визнання представницької організації.

Цією ситуацією нерідко користуються роботодавці, які взагалі відмовляються вести колективні переговори, доки профспілки не розберуться між собою.

Відтак історично склалося, що законодавство і практика визнання і представництва профспілок у різних країнах суттєво різниться. В Ірландії, наприклад, профспілка може бути визнана для здійснення певного кола діяльності, пов'язаної з колективними переговорами (питання безпеки і гігієни праці, переговори про умови зайнятості), а також для консультацій, але не для колективних переговорів у цілому. В інших країнах (Франції, Італії, Іспанії) представницький статус профспілки є законодавчою вимогою для оцінки фактичної сили і впливу "найбільш представницьких" профспілок, які за певних умов матимуть право укладати галузеві угоди і представляти трудящих загальнонаціональних органах влади. Така ситуація має місце в значній частині інших промислово розвинутих країн - Бельгії, Данії, Португалії, де для цілей колективних переговорів визнані різні профспілки, що входять у кілька національних федерацій. Однак критерії, що застосовуються для визначення "представництва" суттєво різняться. Так, у Бельгії згідно з Законом "Про колективні угоди" найбільш представницькі організації повинні нараховувати не менш як 50 тис. членів,, їх представницький характер оцінюють також з урахуванням географічного, загальногалузевого і міжгалузевого охоплення, а також стабільності. У Франції (акт 133-2 Трудового кодексу) встановлює такі критерії для визначення "представництва": членство, незалежність, внески, досвід і стаж, а також патріотична позиція під час Другої світової війни. Крім того, слід відзначити, що коли представницький характер профспілки на загальнонаціональному рівні ставиться під сумнів, то питання розглядається в суді або ж адміністративному органі, які аналізують це питання в більш широких рамках. Наприклад, суть організаційної діяльності профспілки оцінюється не тільки по тому, скільки в ній членів, а й за кількістю людей, яких профспілка спроможна мобілізувати під час колективної акції протесту тощо. Статус "найбільш представницьких" гарантує таким профспілкам право брати участь у колективних переговорах відносно укладення генеральних, регіональних угод.

На рівні підприємств статус представництва профспілок, коли їх кілька, визначається в багатьох країнах на основі "передбачуваного представництва", тобто якщо профспілка представленана рівні країни, то її організація на підприємстві автоматично вважається такою ж. У деяких країнах представницький характер профспілки визначається по тому, скільки кандидатів від профспілки обрано в раду підприємства. У Німеччині, наприклад, рада підприємства опирається в своїй діяльності на представницькі профспілки, що діють на підприємстві.

Інша проблема представництва профспілок стосується їх права представляти інтереси трудящих: всіх, чи тільки тих, хто є членом профспілки. Відтак в колдоговірній практиці склалося дві системи представництва трудящих профспілками. Одна з них має назву "екслюзивної" і виходить з того, що профспілки представляють і захищають інтереси тільки своїх членів. Вона застосовується в США, Канаді, більшості латиноамериканських і ряді африканських країн.

Поява цієї системи колдоговірної практики пояснюється тим, що трудящі-мігранти, які прибули в Північну Америку в ХІХ ст, намагалися захистити своє становище в трудовому житті не тільки від свавілля роботодавців та влади, а й від конкуренції зі сторони тих мігрантів які пізніше приїхали шляхом встановлення жорстких обмежень щодо вступу в члени профспілок. Ця тенденція збереглася фактично до кінця 80-х років ХХ ст. – профспілки не вели активної роботи по залученню трудящих у свої лави нових членів. А тому рівень юніонізації у США є одним з найнижчих серед розвнутих країн (16%). Така "ексклюзивна" система колдоговірної практики є до певної міри привабливою з точки зору профспілок, оскільки надає конкретні переваги членам профспілки перед неорганізованими трудящими. Так, у 1997 р. середня тижнева заробітна плата члена профспілки в США становила 640 доларів, а не члена профспілки - 478 доларів, медичну страховку Мали 85% членів профспілок і 74% неорганізованих трудящих, пенсійні книжки відповідно 87 і 78%. У приватному секторі різниця в зарплатах доходила до 40%.

У правовому плані "екслюзивна" система закріплена нормами трудового законодавства, які стосуються "сертифікації" профспілок, тобто визнання їх в якості юридичної особиі партнера на колективних переговорах. Згідно із Законом США "Про відносини праці і менеджменту" (закон Тафта-Хартлі) від 1947 р. "сертифікація" профспілок проводиться з метою визнання профспілки стороною колективних переговорів на підприємстві, за право представляти інтереси працівників за профспілку повинно бути подано не менше 50% голосів.

Ще одним характерним штрихом трудового законодавства США є визнання правомірності "правила закритого цеху", тобто формального або фактичного залучення всіх працівників будь-якого підприємства в профспілки. У Законі "Про національні трудові відносини" від 1935 р. (закон Вагнера) записано, що роботодавці і профспілки можуть домовитися про те, щоб всі наймані працівники підприємства, які входять до переговорної одиниці, сплачували профспілці внески, незалежно від їх членства в профспілці. Наприкінці 80-х років такий порядок був прийнятий на підприємствах із загальною чисельністю 1 млн. працівників у 29 штатах США.

Loading...

 
 

Цікаве