WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Аналіз змісту та політико-правових наслідків конституційної реформи 254 року - Курсова робота

Аналіз змісту та політико-правових наслідків конституційної реформи 254 року - Курсова робота

Ситуативний союзник влади у проведенні політреформи О. Мороз не був потенційним переможцем конфлікту політико-бізнесових еліт, який розгорнувся в Україні під час виборчої кампанії 2004 року. Незначними були також шанси соціалістів утвердити чи зміцнити власні ідеологічні чи соціокультурні пріоритети під час кампанії, що відбувалася за жорстким сценарієм протистояння проросійської влади і прозахідної опозиції. Тому СПУ зробила ставку на стратегічні завдання інституційного реформування, що створювали поле для майбутнього політичного маневру чи принаймні захищали це доволі окремішнє угруповання від "розчинення" в більш потужних політичних силах. Ризик опинитися залежним від нової влади став для О. Мороза такою ж реальною загрозою, як і небезпека збереження старої влади.

Нарешті, коаліція опозиційних сил на чолі з В. Ющенком так само мусила враховувати суперечливість моменту і потенційні ризики усіх варіантів розв'язання політичного конфлікту. Підтримка пропонованого владою проекту політреформи означала небезпеку втратити результати цілком імовірної перемоги на президентських виборах, як це вже перед тим трапилося з результатами парламентської кампанії-2004. Адже владна коаліція довела свою здатність доповнювати силовий і економічний тиск юридичною гнучкістю, інтелектуальною ініціативою і мас-медійною підтримкою настільки ефективно, що в результаті конституційних змін новообраний президент міг реально опинитися в політичній ізоляції. Відмова "Нашої України" від зменшення концентрації влади в руках президента і посилення парламентських повноважень ставила під загрозу саме існування

національно-демократичної прозахідної опозиції у разі перемоги В. Януковича.

Позиції зазначених учасників політичного процесу мали вирішальне значення як для результатів самих виборів, так і для долі пропонованих конституційних змін.

У зв'язку з масовими фальсифікаціями в другому турі президентських виборів політичне становище в країні різко загострилося. У той час майже всі повноваження щодо нормалізації політичної ситуації в країні перебрала на себе Верховна Рада України. 8 грудня 2004 року Верховною Радою був прийнятий Закон України № 2222-IV "Про внесення змін до Конституції України". За нього проголосували 402 народних обранця. Але зважаючи на те, що реформа була прийнята поспіхом і, що найголовніше, вона була прийнята не як дієвий спосіб покращення життя громадян України, а як політичний компроміс, між провладними силами, Соціалістичною партією України і "помаранчевими" силами, реформа мала дуже багато недопрацьовок (про які йтиметься далі) і спричинила суперечливі наслідки. Реформа, на мою думку, не лише загострила ті проблеми, які були раніше, а й викликала нові. Законопроект голосувався у пакеті: з однієї сторони соціалісти зобов'язувалися проголосувати за проведення третього туру президентських виборів, а помаранчеві сили, в свою чергу, підтримати зміни до Конституції України. Проголосований закон одразу в сесійній залі підписав президент, що також є показовою позицією тогочасної влади. Ці зміни стосувалися, насамперед, переходу до такої форми державного правління як парламентсько-президентська республіка. Багато змін запроваджувалося стосовно повноважень Президента та Верховної Ради. Але, за домовленістю, в повному обсязі реформа остаточно вступила у дію лише у 2006 році після обрання нового складу парламенту.

Основною метою конституційної реформи її ініціатори визначили перерозподіл повноважень між президентом і парламентом та президентом і урядом в бік розширення кадрових повноважень Верховної Ради України та посилення ролі Кабінету Міністрів України у здійсненні виконавчої влади. Поряд з цим, конституційні зміни мали досягти і низки інших цілей – розширення повноважень Рахункової палати, вирішення проблеми багаторазового застосування Президентом України права вето щодо прийнятих парламентом законів, відмежування діяльності, пов'язаної із статусом народного депутата України, від інших видів діяльності, зокрема – підприємницької, зміцнення фракційної дисципліни та припинення практики міжфракційних переходів, перехід до формування уряду виключно "коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України" (або фракцією, до складу якої входить більшість народних депутатів) тощо [2].

Що стосується низки інших важливих проблем – удосконалення системи адміністративно-територіального устрою, систем місцевого та регіонального самоврядування, перегляду функцій та повноважень місцевих державних адміністрацій – то відповідні питання мали б бути врегульовані іншим Законом "Про внесення змін до Конституції України" (реєстр. № 3207-1), який мав бути прийнятий до 1 вересня 2005 року. Але цього так і не сталося.

Підводячи певні підсумки можна зазначити, що в основі реалізації плану конституційної реформи лежали, на жаль, не інтереси держави та українського народу, а прагнення певних сил, що закріпилися на панівних позиціях в українському політикумі, бізнесі, органах влади легалізувати і увіковічнити свій вплив. У цілому можна погодитися з думкою С. Речицького про те, що в проекті конституційної реформи слід вбачати "очевидне бажання влади звузити простір політичної свободи народу, вилучити з політичного життя країни мало не всі стохастичні процеси, збільшити державний вплив на громадянське суспільство, централізовано контролювати практично всі його стратегічні потреби й відправлення" [3]. Отже, метою політреформи було збереження влади, її ж засобом – легалізація

наявних позасистемних важелів управління. Політична реформа увійшла в український політичний арсенал як спосіб розв'язання масштабного конфлікту всередині еліти.

2. Зміст та проблемні наслідки реформи

2.1. Місцеве самоврядування

Політична реформа передбачає суттєві зміни не тільки у співвідношенні трьох гілок влади та зміну форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, а й реформування системи місцевого самоврядування. Зрозуміло, що робити такі заходи треба було вкрай обережно і виважено. Але, не зважаючи на певні напрацювання, в цій сфері виникли деякі проблеми. Єдина зміна конституційної норми в цій сфері стосується збільшення до 5 років строку повноважень депутатів сільських, селищних, міських, районних та обласних рад. Як вже згадувалося Закон України про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування так і не був прийнятий. Тому проблеми місцевого самоврядування викликані перш за все незавершеністю конституційної реформи.

Конституція України гарантує громадянам України право об'єднуватися у територіальні громади та у межах цих об'єднань самостійно вирішувати питання місцевого значення. Щоб забезпечити якісний розвиток місцевого самоврядування потрібно на основі змін до конституції створювати дієві закони, які й досі не прийняті. Зокрема, реалізація адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування суттєво ускладнювалось нормами Конституції України, які, по-перше, закріпили в якості базової одиниці адміністративно-територіального поділу села, селища та міста, по-друге, визначили кількість та назви адміністративно-територіальних одиниць вищого рівня (областей), по-третє, унеможливили створення обласними і районними радами власних виконавчих органів, наділивши повноваженнями щодо здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць районні та обласні державні адміністрації.

Основною проблемою на шляху реформування системи органів місцевого самоврядування є відсутність якісної нормативно-правової бази. Ця база мала б забезпечувати розвиток місцевого самоврядування: право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення. Другою проблемою, яка потребує вирішення, є відсутність чіткого розподілу функцій та повноважень між органами місцевого самоврядування та органами місцевої виконавчої влади, що має бути забезпечено відповідним законодавством. Третє: недостатня можливість самостійності у прийнятті рішень органами місцевого самоврядування. Зокрема, що стосується формування місцевих бюджетів та спрямування їх витрат. Четверте: ігнорування інтересів територіальних громад при нормативному врегулюванні питань управління місцевими справами. П'яте: невизнання адміністративно-територіальною одиницею добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл. Шосте: відсутність основ виборчої системи місцевого самоврядування. І багато інших питань, які потребують негайного вирішення. Але, на жаль, зважаючи на економічну кризу ці питання відкладаються на невизначений термін.

Loading...

 
 

Цікаве