WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Авторитаризм: за і проти - Курсова робота

Авторитаризм: за і проти - Курсова робота

Щодо конкретних позитивних рис то можливо привести наступні:

  1. Авторитарна влада має високий потенціал до збереження політичної та соціальної стабільності. При авторитаризмі як правило всі потрясіння зводяться до найменших втрат.

  2. Авторитаризм має можливість швидко мобілізувати всі необхідні матеріальні, людські, інтелектуальні і навіть духовні ресурси для подолання певних важливих завдань.

  3. Авторитаризм має змогу проводити швидку реакція на надзвичайні обставини. У випадку можливості війни, авторитаризм може провести війну з більшою ефективністю ніж інша державна система влади.

  4. Авторитаризм має найбільший потенціал для перемоги політичних суперників.

  5. Авторитаризм має змогу найбільш швидко та чітко реагувати на деякі обставини, які необхідно вирішити, і в результаті має найбільший потенціал до оперативності дій. Так склалося через те, що в авторитарних режимах нема необхідності у довгих обговореннях та узгодженнях дій.

  6. Авторитаризм, при правильному проведенню пропагандиських та інформаційних робіт, незважаючи на вузьку соціальну базу, може користуватися всенародною підтримкою.

  7. Авторитарний режим є ідеальним варіантом режиму для країн, що розвиваються.

В сучасних умовах авторитаризм, що не спирається на масову підтримку населення та декотрі демократичні інститути приречений на розпад, та не буде мати змогу прогресивно розвивати суспільство. Такий авторитарний режим в результаті може перетворитися у кримінальний режим особистої влади, що може мати руйнівні наслідки для суспільства. Тому якщо грамотно поєднувати авторитарні та демократичні елементи, можливо досягти великих успіхів.

Демократично орієнтовані авторитарні режими недовговічні, так як не можуть довго знаходитися у точці спокою, а доволі швидко розвиваються. Як правило в результаті їх перспективою є або більш жорстокий авторитаризм, або демократия.

2.2 Державний режим у республіках колишнього СРСР.

Пройшло вже майже півтора десятиліття з тих пір, як мир виявився, втягнутий в гігантський експеримент по виявленню позитивних рис різних стратегій політичного розвитку. Стартуючи одночасно в серпні 1991 року, п'ятнадцять радянських республік, що входили в колишній Радянський Союз, ставши незалежними державами, одержали можливості для вибору варіантів формування власного майбутнього.

Озираючись назад з висоти сьогоднішнього дня, не можна не погодитися з тими політологами, які вважають, що початковою точкою посткомуністичної трансформації колишніх радянських республік був не традиційний тоталітаризм, а авторитаризм, але вже м'який і безсилий. І хоча зовнішні атрибути комуністичного тоталітаризму в цих республіках ще збереглися, вони вже не виконували колишньої ролі. Тобто розвиток держав, що утворилися після розпаду СРСР, починали своє існування з авторитарного режиму державної влади.

Кажучи про типи політичних режимів, які сформувалися і вже укорінялися в колишніх радянських республіках, менше всього хотілося б міркувати про "упущені можливості", "нерівні стартові умови", про "драматичне співвідношення політичних сил" на тому або іншому етапі пострадянської трансформації і т.п. Саме це сьогодні превалює в параполітологічних, а точніше, в пропагандистських "дослідженнях", написаних в рамках соціального замовлення, тобто, по суті, що є маніпулятивними по своєму призначенню. [13, 203]

Стартуючи з однієї крапки, пострадянські країни розвивалися далеко не однаково. І імпульси національно-державного самовизначення, придбані в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу, і геополітичне положення, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, і якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес з боку демократії Заходу і т.д. виявилися різними. Все це привело до типологічної різноманітності політичних режимів, що виникли в процесі 13-річних трансформацій на базі колишніх радянських республік.

Схожим у всіх державах став напевно лише інститут президентства. Він з'явився як природний продукт розкладу і трансформації партійно-державних структур авторитарного "соціалізму". Власне пости президента, зайняті тими або іншими пострадянськими лідерами, причому в багатьох країнах — колишніми керівниками республіканських компартій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Можна виділити чотири основні типи політичних режимів, що сформувалися в 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні. [15, 182]

Перший тип політичного режиму склався в трьох колишніх радянських прибалтійських республіках — Латвії, Литві і Естонії, і сьогодні маловірогідне, щоб вони, особливо після вступу в ЄС, зійшли з демократичного шляху розвитку.

До другого типу — напівавторитарному (тут я скористаюся терміном, введеним в науковий обіг американським дослідником Мариною Оттауей) — можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії і Молдавії. Не можна не згодитися з доводами цього політолога, що напівавторитарні режими — зовсім не результат невдалих спроб демократизації і не демократія, що переживає процес становлення, а "свідомо впроваджувані альтернативи демократії". Лідери напівавторитарних режимів свідомо вибрали шлях обмеженої трансформації, більш відповідної їх інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. При цьому одні напівавторитарні режими (наприклад в Україні), можуть переживати динамічні зміни завдяки наявності перш за все демократичної контрєліти, що дає можливості для позитивних змін, інші ж є прикладом стійкого напівавторитаризму із стабільним балансом політичних сил, що дозволяє тривалий час зберігати існуючу систему влади (як в Азербайджані).

Авторитарні політичні режими— це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних, на думку французького політолога Пилипа Бенетона, викликає труднощі: "перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими до відставки виборцями; або вони відкидають вибори, або організовують помилкові вибори з наперед відомими результатами. Авторитарний режим допускає альтернативність лише при зміні власної природи". [13, 156-157]

І, нарешті, четвертую групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменістан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Так я називаю новітній різновид тоталітаризму, при якому тотальний контроль, систематичне примушення і насильство (або загроза їх застосування) здійснюються з боку влади по відношенню до більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а у відносно м'яких, але витонченіших формах, за допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних— правових, економічних і т. і.).

Відмінність між авторитаризмом і тоталітаризмом (неототалітарізмом) складніша і є предметом суперечок. На думку Пилипа Бенетона, "якщо авторитарний режим жорстокий з опозиціонерами, він є непридатним для тих, хто піклується про політичні права і про інтелектуальну свободу, то тоталітарний режим ігнорує весь народ в цілому в його повсякденному житті і в його природній свідомості; авторитаризм нав'язує людям лише часткову капітуляцію, тоді як тоталітаризм — повну".

Проте загальний тренд політичних трансформацій все ж таки оспорити важко: тільки країни Балтії повною мірою скористалися демократичними імпульсами, що виникли в процесі розпаду СРСР, а також третьою хвилею демократичного транзиту і допомогою з боку Заходу в реалізації свідомо вибраного, а не імітованого демократичного курсу.

Що ж до решти дванадцяти колишніх радянських республік, то шлях, пройдений ними за 13 років — це шлях по колу авторитаризму, який лише видозмінював і удосконалював свої форми, але зовсім не міняв при цьому свою суть. Відповідь на питання, хто винуватий, не потребується.

Втім, для деяких з названих вище напівавторитарних країн — і перш за все для України — шанс вирватися з полону виключно живучого авторитаризму, що виявився, поки залишається. Питання лише в тому, чи скористаються вони цим шансом. [26, 7]

Loading...

 
 

Цікаве