WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій козацької України (середина - II пол. XVII ст.) - Реферат

Державний устрій козацької України (середина - II пол. XVII ст.) - Реферат

Державний устрій козацької України (середина - II пол. XVII ст.)

У ході перших років Національної революції (1648-1652 pp.)1 була утворена Українська держава. Сформована під час боротьби українського народу за незалежність, вона була цілком життєздатним організмом зі всіма ознаками державності: політичною владою, територією, адміністративним поділом, судами і судочинством, фінансовою і податковою системою, військом і соціальною структурою населення.

Специфіка політичної влади середини XVII ст. полягала в тому, що процес розбудови держави на початковому етапі (протягом літа і осені 1648 р.) відбувався за зразком витворених у попередній час у козацькому регіоні зародків інституцій, тобто на основі традицій "козацької республіки". Тому вона протягом майже всієї другої половини XVII ст. продовжувала називатися "Військом Запорозьким". Ця держава історично постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного і соціального інституту. Українська держава була складним феноменом станової військової диктатури, в якій новими адміністраторами стають військові командири, якими були полковники і сотники козацьких загонів. Своїм республіканським устроєм вона відрізнялася від сусідніх держав Східної та Південно-Східної Європи, у яких переважала монархічна форма правління.

Надзвичайно важливе місце у державній системі Гетьманщини посідав інститут гетьманства, який поруч з генеральною радою виступав одним з наріжних її каменів. Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію; за гетьманським підписом виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також-очолював судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; керував військом.

У своїй основі влада гетьмана була обмежена. На гетьманський уряд обирала Генеральна рада формально пожиттєво, оскільки Березневі статті 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави - "Буде судом божіим смерть случитца гетману, Войску Запорожскому самим меж себя гетмана обирать..." [1, 263]. Але фактично, як засвідчила доля І.Виговського, І.Брюховецького, Д.Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи в результаті заколоту правителів, вибори здійснювалися "до ласки войсковой", Трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці, характеризуючи устрій козацької України і порівнюючи його з устроєм Трансільванії, звертав увагу на те, що "Ми є абсолютний володар — ніщо, крім смерті, не може змінити нашого становища, і правимо ми персонально. У них же справа стоїть інакше: збереження гетьманства або зміна його залежить від доброї волі підвладних, і гетьман не має персональної влади" [11, 236].

Зауваження трансільванського правителя вірно відбивають статус гетьманської влади в Україні в принциповому плані, але хибують при розгляді окремих етапів еволюції даного політичного інституту. Зокрема, історичні джерела містять чимало переконливої інформації про те, що влада гетьмана Б.Хмельницького із середини 1650-х pp. наближалася до необмеженої, еволюціонуючи в бік становлення монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканці України, бачать в особі Хмельницького "...їх країни начальника і володаря..." [17, 27]. Становлення монархічної форми правління призводить до того, що Хмельницький "володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять". Мова вже йде не лише про ігнорування інституту загальних рад, а й думки старшин, котрі "...гетьманові вимовити не можуть..." про своє ставлення до тих чи інших процесів державного життя [3, 764].

Одна з найбільш важливих прерогатив ради — обрання старшини відтепер повністю зосереджується в руках гетьмана, котрий призначає своєю волею не лише полковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, включаючи представників генеральної старшини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чи заперечити супроти впроваджуваного ним політичного курсу. Так, А. Жданович, вислухавши влітку 1657 р. докори російського посланця Івана Желябузького, чому, мовляв, старшини не повідомляли Москву про політичні плани Б.Хмельницького звести на польський трон Дьєрдя II, зауважив: "Всі супроти гетьмана говорити не сміли; а хто б де і промовив і той би живим не був" [5, 261]. Подібну думку російські сановники почули і в Москві від членів українського посольства, коли стали нарікати на політику гетьмана. Посли запропонували, щоб росіяни самі сказали про це, бо їм "всього цього гетьманові вимовити не можна". Росіянам роз'яснили, що Б.Хмельницький "володів усім один, що накаже, то всім військом і роблять". Безсумнівно, польський посол Станіславський мав усі підстави в 1656 р. застерегти Дьєрдя II Ракоці від намагання поставити гетьмана в залежність від себе: "Чи зможе Хмельницький, який щасливо змінювався протягом дев'яти років і став володарем русинських країв, повернутися до природного стану ї з володаря, з монарха, на заклик якого виступає 100-тисячне військо, перетворитися у слугу і підданого в. кн. милості" [16, 202].

Зазнало змін і титулування правителя, в якому відтепер далеко не завжди згадується обов'язковий раніше атрибут, що відбивав колективну сутність козацької спільноти, — "Військо Запорозьке". Натомість, посилюється авторитарний її аспект, який в деякий випадках трансформується у форму, характерну для означення монархічного правління, а саме: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких", або ж "Божою милостию великий государ Богдан Хмельницкий, гетман Войска Запорозького" [6]. Хоч вивчена дослідниками інтитуляція вхідної та вихідної кореспонденції гетьманських урядів Б.Хмельницького та І.Виговського переконує у використанні в офіційному листуванні для означення титулу гетьмана переважно терміну "ясновельможний", що відповідало в існуючій на той час триступеневій ієрархії європейських правителів статусу господарів Молдови та Волощини, тобто залежних володарів [14, 100]. Скромність офіційноїтитулатури Хмельницького викликала повагу східних церковних ієрархів. Зокрема, архідиякон Павло Алеппський, що супроводжував у подорожах країнами Центрально-Східної Європи александрійського патріарха Макарія в 1654 pp., ставив цю рису вдачі українського правителя у приклад придунайським господарям, зазначаючи при цьому, що кожний з них "...менший будь-кого з підвладних йому (Хмельницькому) полковників..." [9, 987].

Відчуваючи наближення смерті, Б.Хмельницький вирішив оформити акт передачі влади синові Юрію. Для цього наприкінці березня 1657 р. розсилаються універсали із розпорядженням прибути на раду до Чигирина не лише старшинам, а й "війтам і бурмістрам". Рада відбулася в другій половині квітня. На ній, за свідченням українського посла в Москві, генерального обозного Федора Коробки, Б. Хмельницький "внаслідок старості і хвороби гетьманство своє здав за радою полковників і всього війська синові Юрію; й нині чому 16 літ, і булаву де йому гетьманську дали; лише влади йому жодної не мати до тих пір, поки живим буде його батько. А володіти всім і гетьманом називатися і писатися батьку його Богдану Хмельницькому". Так було зроблено вирішальний крок до утвердження козацької монархії у формі спадкового гетьманату династії Хмельницьких. Одним із перших спадкоємця влади — Юрія — привітав шведський посол Г. Лілієнкрон. У листі до Карла X він писав: "Оскільки я дізнався, що він усім Військом Запорозьким вже обраний і проголошений гетьманом і що батько його, будучи хворим, передав йому управління, то я від імені вашої королівської величності поздоровив його з тим, з відповідними люб'язностями; батько сприйняв усе це прихильно". Враховуючи вік сина, Б.Хмельницький доручив І.Виговському бути при ньому регентом (опікуном). Маємо про це свідчення самого генерального писаря: "Б.Хмельницький, помираючи, наказав мені бути опікуном його сина" [16, 202].

Запроваджена таким чином монархічна форма правління не мала твердої соціально-політичної опори в тогочасному суспільстві; вона трималася переважно на титанічній постаті Великого гетьмана й вузькому колі його однодумців.

І річ зовсім не в тім, що новацію не сприйняли козацтво чи міщансько-селянські маси. Джерела не засвідчують їхніх виступів проти зміцнення гетьманської влади або передачі її в спадок. Важило тут інше — позиція еліти, котра в своїй масі відкидала монархію й домагалася утвердження республікансько-олігархічної (старшинської) форми правління. Побоюючись залізної руки Б.Хмельницького, вона не наважувалася відкрито виступити проти його політики, але потай інтригувала й чинила затятий спротив. У зв'язку з хворобою гетьмана з кінця 1656 р. серед старшини розгорілася прихована боротьба за владу. Серед претендентів на булаву фігурувала одна з ключових постатей клану Хмельницького — І. Виговський.

Loading...

 
 

Цікаве