WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політика “українізації” 20-х років XX ст.: суть, правова основа і наслідки - Реферат

Політика “українізації” 20-х років XX ст.: суть, правова основа і наслідки - Реферат

Підводячи перші підсумки українізації, червневий 1926 р. пленум ЦК КП(б)У відмітив, що "за останній рік, з часу як поставили питання про українізацію на квітневому пленумі 1925 р, ми маємо величезні досягнення в галузі українізації. В державному апараті процент діловодства, що проводиться українською мовою, доходить 65, тоді як на початку того року він становив 20. Держапарат у районах та округах працює вже переважно українською мовою"[7, 323].

Значних успіхів було досягнуто в українізації народної освіти. Станом на 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів республіки були українізованими, а 97% українських дітей вчилися рідною мовою. Цікаво навести і такі цифри. Якщо в 1923 р. видавалося тільки 28 газет українською мовою (86 - російською), а книг друкувалося 31% від загальної кількості, то в 1933 р. із 426 газет республіки - 373, а також більш як половина книг виходила рідною мовою. Українською мовою велась радіотрансляція. Випускалися майже всі кінострічки, ставилися вистави в 25% театрів українською мовою. Із жовтня 1926 p. усі оперні театри республіки перейшли на українську мову.

Не були забуті культурні і мовні потреби українців, які проживали в інших республіках СРСР. З ініціативи наркома освіти України М. Скрипника в регіонах, заселених українцями, створювалися україномовні освітні заклади, видавалась українська преса і велись радіопередачі українською мовою. Так, на Далекому Сході проживало близько 8 млн. українців. У кінці 20-х pp. XX ст. тут працювало більше 800 українських шкіл, кілька гімназій, було три українських видавництва, десятки газет, журналів виходили українською мовою.

На Кубані, де компактно проживало більше 3 млн. українців, відкривались українські школи, видавались українські газети, працювало українське радіомовлення і навіть функціонував український учительський інститут.

Процес українізації викликав небачене піднесення національного відродження, бурхливого розвитку народної освіти, науки, українського театру і літератури, а українська мова перетворилася на головний засіб спілкування та самовираження суспільства.

Але для Й. Сталіна, для командно-адміністративної системи наслідки українізації були небажаними. Вони розробили власні плани національного будівництва, які мали багато спільного з традиційними принципами національної політики царської Росії. Розпочався "наступ Москви" на українське відродження. Борців за українізацію було звинувачено в "націоналізмі, який суперечив пролетарському інтернаціоналізму". Розпочалися масові репресії, які знищили досягнення 20-х pp. і генофонд української нації. Нищівного удару зазнали виразники українського відродження: талановитий український письменник М. Хвильовий, Нарком освіти УСРР О. Шумський, відомий економіст М. Волобуєв, режисер Л. Курбас та інші. "Ворогами народу" і буржуазними націоналістами були звинувачені визначні діячі науки, культури, освіти. Із 500 репресованих письменників зникли з життя понад 200. В кінці 20-х - на початку 30-х років були сфальсифіковані справи міфічних організацій "Спілка визволення України", "Промпартія", "Український Національний центр" і репресовані сотні кращих представників української інтелігенції. 20-ті роки називають національним відродженням в Україні, а вже 30-ті -розстріляним відродженням.

Методом політичного нищення українського народу був терор голодом 1932 - 1933 pp., який забрав життя від 7 до 10 млн. осіб. Не випадково він збігся з кінцем українізації й початком систематичних утисків української культури і освіти, масовим винищенням національної інтелігенції. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932 - 1933 pp. 199 тисяч осіб проти 115 тис. затри попередні роки (1929 - 1931).

Пройшли десятиріччя, і в умовах незалежної України наша рідна мова почала відроджуватись. Про це свідчить те, що нині нею щоденно спілкується понад 30 млн. громадян. Статус української мови законодавчо закріплений у ст. 10 Конституції України. На основі Конституції України було підготовлено Верховною Радою України новий Закон України "Про розвиток і застосування мов в Україні". Прийнято багато законодавчих актів, спрямованих на мовне відродження, але вони часто не виконуються. Тотальна русифікація продовжується.

Академік Іван Дзюба пише: "Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України -всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь - не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу. Звичайно, якась держава під назвою "Україна" існуватиме. Але це не буде держава українського народу" [8].

Російська мова в Україні фактично є панівною. Книгодрукування, газети і журнали, радіо і телебачення, за невеликим виключенням є російськомовними. Так, на території України розповсюджується понад 2 тисячі назв періодичних видань Росії, близько 90% теле- і радіостанцій України ведуть свої передачі не українською, а російською мовою.

Все це веде до загибелі української культури, мови, народних звичаїв і традицій, до втрати української держави.

Отже, можна зробити висновки, що мовна проблема в Україні є дуже складною і важливою для національного відродження.

По-перше, вона породжена історичною особливістю, що склалася в Україні протягом багатьох віків. У нас нищились протягом століть українські патріоти, які боролись за національну гідність, честь і незалежність. Поведінка будь-якого народу визначається поведінкою еліти нації, а українська еліта була знищена царизмом, більшовицькою тоталітарною системою.

По-друге, українська мова утверджується сьогодні в умовах глибокої моральної деградації нашого суспільства, і це потрібно враховувати при проведенні мовної політики.

По-третє, в Україні немає об'єктивних причин для виникнення мовних проблем, але сьогодні мовна ситуація стала предметом гострої політичної боротьби між різними політичними силами. Про це переконливо свідчать законопроекти про введення російської мови як офіційної другої державної мови, які надходять у Верховну Раду України, рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Луганської обласної ради про надання російській мові статусу другої державної мови.

Зважаючи на викладене, хотілося б запропонувати ряд пропозицій.

По-перше, питання мовної політики мають вирішуватись у законодавчому порядку.

По-друге, на державному рівні вести діалог навколо мовної проблеми у вищих органах влади.

Ось що по цьому питанню сказав Віктор Ющенко на засіданні "круглого столу" газети "Сільські вісті": "Я не буду експлуатувати тему мови. Не тому що її не існує, а тому що такою її зробила влада. Був би діалог навколо мовної проблеми, ми б за рік-півтора вийшли з цієї колізії. Зрозуміли б, що питання, якою говорити - російською чи українською, - не стоїть, бо є Конституція і закон про мову. Українська мова визначена державною і обов'язок держави -підтримувати її. Так само й інші мови" [9].

По-третє, контроль з боку вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади за виконанням конституційних норм та мовного законодавства у всіх сферах життя суспільства.

По-четверте, необхідно здійснити юридичний захист українського інформаційного простору, українського книгодрукування.

По-п'яте, не допускати волюнтариської практики компаній штучної українізації чи русифікації, які б вносили у суспільство напруженість і протистояння.

Аналізуючи уроки української історії і сучасні проблеми, думається, що досвід проведення і здобутки українізації 20-х pp. може бути творчо використаний у наш час національного і культурного відродження, розбудови незалежної української держави.

Література

1. XII съезд РКП (б). Стенографический отчет. -М., 1968.

2. Сталін И.В. Марксизм и национально-колониальный вопрос: Сб. ст. и речей. -М., 1937.

3. Історія України в особах: ШХ-ХХст.ст. -К, 1995.

4. Тайны наднациональной политики ЦК РКП (б): Четвертое совещание ЦК РКП с ответственными работниками национальных республик и областей в г.Москве 9-12 июля 1923 г. Стенографический отчет. - М., 1992.

5. Історія України в особах: ХІХ-ХХст.ст. -К, 1995.

6. Український історичний журнал. - 2000. -№4. - С. 96.

7. Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. -К, 2000

8. День. - 2002. - 24 грудня.

9. Сільські вісті. - 2003. - 11 листопада.

Loading...

 
 

Цікаве