WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політика “українізації” 20-х років XX ст.: суть, правова основа і наслідки - Реферат

Політика “українізації” 20-х років XX ст.: суть, правова основа і наслідки - Реферат

Політика "українізації" 20-х років XX ст.: суть, правова основа і наслідки

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової економічної політики, політики "коренізації", або "українізації", все більше і більше звертаються історики, політики, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.

Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому історичний досвід "українізації" 20-х років також має важливе теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.

У чому суть політики "українізації"? Чому більшовицьке керівництво пішло на її проведення? Відомо, що український національно-визвольний рух 1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави, закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником змін національної політики більшовиків був XII з'їзд РКП(б), що відбувся в Москві у квітні 1923 року. Виступаючи на ньому, Сталін пропонував "вжити всіх заходів для того, щоб радянська влада в республіках стала зрозумілою і рідною.., щоб не тільки школи, а й усі установи, всі органи як партійні, так і радянські, крок за кроком націоналізувалися, щоб вони діяли мовою, зрозумілою для нас" [1, 492] .

Ця політика більшовиків отримала назву "коренізації", в Україні ж різновид цієї політики називався "українізацією".

Вона передбачала:

- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і господарські кадри з представників корінної національності, які знають побут, звичаї, мову місцевого населення;

- втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів мови корінного населення;

- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних національностей.

Українізація розглядалася Й. Сталіним і більшовицьким керівництвом не як довгострокова програма розвитку української культури і освіти, а як тактичний крок більшовицької партії "зближення" і "порозуміння" з українським народом. Бо сам Й. Сталін визнавав, що "Україна становила слабку частину Радянської влади". З метою "зближення" і "порозуміння" з Україною як "слабкою частиною Радянської влади" Й. Сталін ще в 1921 р. наХз'їзді партії підкреслив, що українська національність існує, і розвиток її культури є обов'язком комуністів. Більше того, "якщо в містах України до цього часу ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані" [2, с 81].

Правовою основою з українізації були Конституції УСРР1919 та 1929 p.p. Так, в Конституції УСРР 1919р. ставилось завдання дати робітникам і бідним селянам всебічну і безплатну освіту.

Конституція УСРР 1929 р. закріпила рівноправність громадян незалежно від їхньої расової і національної ознаки, а також гарантувала всім національностям, які проживали на території України, можливість користуватися своєю рідною мовою.

6 жовтня 1922 р. третя сесія ВУЦВК прийняла кодекс законів про народну освіту УСРР.

Кодекс містив 767 статей і складався з преамбули і таких книг: 1. організація управління й постачання в галузі народної освіти; 2. соціальне виховання дітей; 3. професійна освіта; 4. політична освіта і виховання дорослих.

Незважаючи на те, що кодекс був занадто ідеологізований, насичений революційною фразеологією і декларативністю, він був важливим законодавчим актом, який значною мірою сприяв небаченому розвитку народної освіти в Україні в роки українізації.

Правовим фундаментом українізації були декрети та постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови" від 1 серпня 1923 p. і Декрет Раднаркому УСРР "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ", виданий 27 липня 1923 року. У травні 1924 p. VIII Всеукраїнська партійна конференція вказала на необхідність подальшого поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної політики і висування українських кадрів у партійному та державному апараті. 30 квітня 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату".

Для реалізації цих декретів та постанов було створено Всеукраїнську центральну комісію, а також місцеві відомчі комісії з керівництва українізацією. Однак складність внутрішньополітичної ситуації, брак національних партійних і радянських кадрів, засилля в партійному і державному апараті великодержавних шовіністів, які були ворогами не тільки державної самостійності, а навіть культурної осібності, зумовлювали повільність темпів українізації, її декларативність.

Так, секретар ЦК КП(б)У, росіянин-шовініст Д. Лебідь стверджував, що в Україні розгортається боротьба двох культур - російської та української - і в цій боротьбі майбутнє за більш розвинутою культурою [3, 233].

Подібні ідеї поділялися багатьма російськими бюрократами та шовіністами. Багато з них не сприймали "українізацію", вважали її "петлюрівщиною" і всіляко саботували її.

Але національно свідомі українці, переконані прибічники українського національного відродження щиро зичили успіху українізації і робили все для її здійснення.

Так, переконливим прибічником українізації був Г.Ф. Гринько - колишній боротьбист, який протягом 1920-1923 pp. очолював Наркомат освіти УСРР. Про це свідчать його ідейні погляди: "Я хочу сказати, що на Україні, хоч питання з проведенням українізації стоїть надзвичайно складно, все ж у мене таке враження, що ми відстаємо, що на Україні ми не тримаємо справжнього темпу розвитку щодо цього". Особливе занепокоєння Гринька викликав національний склад компартії України: "Ми не вирівнюємося в бік збільшення в ній (партії) українських елементів", "нам потрібно ще буде створити таку ситуацію, щоб широкі ряди націоналів у партії залучити до політичної роботи активності, тому що досі ще ми маємо дуже складний і сильний тиск великоросійських тенденцій та ухилів" [4, 257-258].

Іншим "активним товаришем" українізації був старий більшовик, нарком внутрішніх справ УСРР (1921 p.), нарком юстицій і генеральний прокуpop УСРР (1922-1927 pp.), нарком освіти УСРР М. Скрипник. Він був одним із тих небагатьох політиків Радянської України 20-30-х pp., які робили спробу зберегти основні риси української державності, чинили опір русифікаторській політиці Москви. Активним борцем за національне відродження був О. Шумський, який протягом 1924-1927 pp. очолював народний комісаріат освіти України. Виступаючи у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У з доповіддю про хід українізації, О. Шумський піддав критиці відставання у цій важливій справі партійного апарату. Положення його доповіді були включені до резолюції, в якій, зокрема, зазначалося: "Партія має прагнути того, щоб увесь робітничий клас України, незважаючи на національну належність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві українського суспільного життя" [5, 237].

У каталог виразників українського відродження 20-х pp. можна внести голову Раднаркому (1919-1923 pp.) і наркома закордонних справ України X. Раковського, політичного і державного діяча, історика М. Грушевського, блискучого режисера експериментальної студії "Березіль" Леся Курбаса, талановитого письменникам. Хвильового і багато менш відомих, але відданих українських патріотів.

Які ж наслідки мала "українізація"? Незважаючи на опір процесам українізації, наслідки її були досить відчутними.

Як зазначалося вище, українізація передбачала втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів української мови. Необхідність цього була очевидною: у 1922 p. в КПУ було лише 23% українців і 54% росіян, причому більшість українців говорили російською мовою. На одного члена компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською. Не краще співвідношення було в державних і господарських органах. Виступаючи 23 травня 1923 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У, де розглядалося питання українізації, голова Раднаркому УСРР X. Раковський так охарактеризував ситуацію: ".. У нас в центральних органах, тобто в комісаріатах, у правліннях трестів, у кооперації, за винятком сільськогосподарської, кількість українців, які знають і розуміють українську мову, надто мала. Може бути 1/5, 1/8 і навіть 1/10 всіх службовців" [6, 96].

З метою втілення в роботу державного, партійного і господарського апарату рідної мови постановами партії були створені шести- та дванадцятимісячні постійнодіючі курси, на яких службовці всіх рангів вивчали українську мову. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення з роботи. Хіба це не повчальний урок для народних депутатів і службовців незалежної України, які й сьогодні з трибуни виголошують промови чужою мовою. Політика українізації в кадровій справі дала позитивні наслідки. Так, якщо в 1923 р. українці становили лише 35% серед урядових службовців, то вже в 1927 р. їх було більше 54%. Завершилась українізація сільського державного апарату. 70% ділових паперів велось українською мовою.

Loading...

 
 

Цікаве