WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Громадянське суспільство в дискурсивно-етичних практик - Реферат

Громадянське суспільство в дискурсивно-етичних практик - Реферат

Виникає сакраментальне запитання до тих політичних сил в Україні, які перспективи українського народу на шляху до європейського громадянського простору об'єднують (чи возз'єднують?) з північним сусідом за формулою "У Європу разом з Росією". З якою Росією - вони не уточняють. Хоча про це можна здогадуватися з огляду на походження й стан тих, хто таку формулу нав'язує. Оскільки криміналізовані і корумповані Росія й Україна ніколи не будуть у європейському громадянському суспільстві, то виходить, що нас черговий раз ошукують. Поза реальною, практичною диференціацією криміналізованої соціальності і здорового нурта громадянського поступу шлях буде один і той самий - до нової форми політичного й духовного примусу, в якій для України буде збережений статус маргінального суспільства.

Українське суспільство упродовж віків, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігало єдність не завдяки владі, а переважно всупереч їй. Основою народноетнічної солідарності була відносно стала тенденція громадянського поступу, поєднана з відповідною етичністю, традицією та соціально-культурним дискурсом. Тобто українська держава в історичному сенсі була і є конечним національним вивершенням саме українського громадянського поступу і супровідної дискурсивної етичності. Інша справа, що український соціокультурний дискурс не був з відомих причин належно закріплений у діяльності державних інституцій. Останні, фактично, залишалися набутими з інакшого спадку та з інакшого дискурсу, що не має нічого спільного з етичністю свободи й автентичності. Однак державність, заснована не на іманентному для громадянського поступу соціокультурному й дискурсивному процесі, звичайно, буде байдужою, коли не ворожою, до громадянської автентики. Відтак, спостерігаємо дедалі загрозливіший конфлікт між тенденцією державотворення в Україні та українською соціокультурною ідентичністю. Сучасна держава стала загрозою для власне української України, хоча саме формування культурної ідентичності останньої збігається з процесом її ж громадянського розвитку. Тому, доки державотворення в Україні не зустрінеться назавжди з вартостями її громадянського поступу, державні інституції носитимуть квазіхарактер, а суспільство залишатиметься під дією чинників маргіналізації. Врешті, подібне квазідержавне утворення буде поглинуте державою, яка не перебуває в антагонізмі з соціокультурним дискурсом. За такої соціально-політичної тенденції перспектива правдивого громадянського суспільства в Україні буде примарною.

Не зайве буде познайомитися з думками російських інтеліґентів, які є більш ніж симптоматичними з цього приводу. У монографії, що її видав Інститут генеральної прокуратури Російської Федерації, в розділі „Соціокультурні основи формування громадянського суспільства " (автор - І. Ф. Кефелі) міститься такий висновок: „Вибір шляху розвитку Росії в геополітичному аспекті, і тут можна погодитися з І. Я. Фрояновим, полягає у відродженні „Російської імперії" як форми існування об'єднаних на єдиному просторі народів на чолі з русским народом у вигляді природного геополітичного ареалу, в рамках якого забезпечується його національна безпека"[5, c. 159]. (Зауважимо, йдеться про безпеку русского народу, навіть не російського). А ось слова Фроянова, подані в тому ж розділі: „Я глибоко переконаний, що Росія не може існувати в будь-якій іншій формі, окрім імперії. Не буде Імперії - не буде Росії"[ 5, c. 159]. Цікаво, що наведений висновок І. Кефелі поєднує з такими міркуваннями: „потрібно взяти до уваги, що право в Росії історично завжди орієнтувалося на захист держви (влади), а не на захист окремої особи. ... Людська особа, як правило, виявлялася безправною. Це - вікова спадщина російського суспільства"[ 5, c. 143]. Має рацію інший дослідник проблеми - росіянин Євген Рашковський, коли пише: „Усе це - дуже важлива й болюча тема для російського суспільства, яке заполітизоване, заідеологізоване і яке, вочевидь недоусвідомлюючи значення і творчої ролі внутрішньої людської спів-спільності (con-sociality), й далі мислить і власне себе, і увесь Божий світ в абсолютизованих категоріях панування-і-підкорення" [8, c. 444-445].

З іншого боку, вважати, що громадянське суспільство в Україні не на часі, означатиме відокремлення української перспективи від питомого громадянського поступу і вестиме до посилення державно-адміністративного ресурсу. Це, очевидно, буде той випадок, про який президент Росії В. Путін кілька років тому висловився таким чином, що "чим сильніша держава - тим вільніша людина". Гасло, що вже звучало в Італії після Першої світової війни і виявилося дуже підступним.

Таким чином, становлення громадянського суспільства в Україні може мати успіх через ідентифікацію з дискурсом свободи й автентичності, що історично споріднений з демократичною підтримкою українського соціокультурного життєвого світу. Становлення громадянського простору на основі неукраїнського соціокультурного світу, - що цілком можливе на основі адміністративно-політичного розширення неукраїнської соціокультурної життєвої сфери, - неминуче вестиме до семіозу соціальної інтенції клієнталізму й відповідної етичності сервілізму. Такого ґатунку життєва сфера, з ознаками громадянського суспільства, залишатиметься лише на півдорозі до демократії, соціального добробуту та гарантій прав людини - тобто буде "типово російським" шляхом примусової організації життя людей під керівництвом малоросійських політиків, зверхніх до української культури і мови.

Властиво, якщо громадянському поступу в Україні буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) насправді воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю; 2) це буде маргіналізоване квазісуспільство, а не громадянська спільнота, адже флуктуаційна державна влада муситиме не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься культурній і мовній асиміляції. Тобто, якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, опертої на історично визрілу дискурсивно-етичну практику виборювання української свободи, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною гіпернаціональною ідентичністю з імперським політичним змістом примусу і сваволі. Йтиметься не про нагромадження соціального капіталу, довіри й солідарності. Навпаки, суспільну єдність повинна буде гарантувати єдино держава, що поглиблюватиме імперський характер взаємозв'язків. Звичайно, це не буде шляхом до Європи, то буде шлях до тривалого і остаточного перетворення України в Росію.

Література:

  1. Андерсон Р. Дискурсивне походження диктатури і демократії / Пер. з англ. // Універсум. Журнал політології, футурології, економіки, науки та культури. - 2003. - № 7-10.

  2. Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? / Вибрані твори. Ред. Л. Винар. - Нью-Йорк - Київ: КМ Academia, 1991. - С. 489-536.

  3. Габермас Ю. Для чого Європі конституція?// Deutschland, грудень 2001/січень 2002. - С. 62-65.

  4. Гражданское общество. Мировой опыт и проблемы России. Отв. ред. В. Г. Хорос. - Москва: Едиториал УРРС, 1998. - 312 с.

  5. Гражданское общество: истоки и современность / Научн. ред. проф. И. И. Кальной - СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. - 256с.

  6. Карась А. Філософія громадянського суспільства у класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. Київ-Львів, 2003. - 520с.

  7. Патнем, Роберт Д., разом з Р. Леонарді та Р. Нанетті. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. - К.; Основи, 2001. - 302 с.

  8. Рашковський Є. Володимир Соловйов та громадянське суспільство // Дух і Літера. - К.: Національний університет „Києво-Могилянська Академія", 2001.

  9. Maldonaldo, Carlos E. Human Rights, Solidarity and Subsidiary.-Washington,D. C.:RVP,1997.-190 p

Shils, Edward.The Virtue of Civility.- Indianapolis: Liberty Fund, 1997. - 370 p.

Loading...

 
 

Цікаве