WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Громадянське суспільство в дискурсивно-етичних практик - Реферат

Громадянське суспільство в дискурсивно-етичних практик - Реферат

Таким чином, здобутки громадянського поступу в Україні можемо простежувати за тими соціально-культурними формами ідентифікації людини і суспільства, в яких максимально проявляються: а) горизонтальні взаємини і стосунки; б) толерантність; в) взаємодовіра; г) солідарність; д) відкритість критики; ж) самоврядність. З іншого боку, громадянський поступ обертається ростом соціального капіталу з відповідними інтенціями в мові, мисленні, розумінні, діях - у дискурсі.

За тривалу українську історію можемо відзначити низку яскравих стадій і форм громадянського поступу, в якому людина здійснювала інтенцію свободи й автентичності у переважно "не дуже привітному" політичному середовищі. Відтак були також "благодатні" умови для дискурсивно-етичного варіанта "патерналізму і клієнталізму", що складалися під впливом зовнішніх щодо українського громадянського поступу державно-політичних сил: Польщі, Росії та інших. Михайло Брайчевський, нагадуючи про колоніальний наступ царизму з часу Переяславської ради, підкреслює, що "козацька старшина, починаючи з Б. Хмельницького, відновила на Україні крупне землеволодіння, "послушенство" селян ..." [2, c. 493]. Протистояння соціальних інтенцій набуло найвиразніших форм у дискурсивному протиставленні в Україні чину Мазепи і великопідданства полковника Кочубея, спонуканого Московською державою разом з московською церквою. Останній - "феодал і гнобитель, був піднятий на щит і піднесений трохи не до рівня народного героя лише завдяки відомому доносу цареві Петру на свого спільника Мазепу. Його проголошено видатним патріотом і мучеником..." [2, c. 499].

Якщо дискурс свободи й автентичності органічно поєднаний з громадянським поступом в Україні та відповідними соціально-культурними формами самоорганізації суспільства, то дискурс "патерналізму - клієнталізму" набував соціокультурного характеру "малоросійства". За визначенням Є. Маланюка, ним найбільше уражена інтелігенція, якій бракує інтелектуальної і моральної мужності "жити власним розумом".

5.Україна: соціальний маргінес чи самоврядна національна спільнота?

З роками від проголошення незалежності в 1991 р. Україна дедалі гостріше переживає несподіваний і дратівливий парадокс: посилення формальної української держави з року в рік все більш стає загрозою для української національно-культурної ідентичності. Рівночасно за попередні роки утворився новий розлам між владою і народом, що характеризується посиленням недовіри до державних інституцій. Якщо б тенденцію не переламати, то виникала цілком реальна загроза делегітемації влади з боку суспільства. По суті, відбувалося те, що свого часу Є. Дюргайм характеризував як поглиблення суспільної аномії, що є наслідком соціокультурного розпаду суспільства, атомізації його індивідів та соціальних груп. Зі зрозумілих причин, в такій ситуації влада, намагаючись виправдати своє існування, вдавалася до нарощення авторитарних методів владарювання і зайняла агресивно-наступальну позицію щодо виявлення громадського спротиву. Проте, як засвідчили події, приховані евфемізмом "Помаранчевої революції", суспільство усе ж виявилося здоровим і не дозволило остаточно повернутися до авторитаризму.

З іншого боку, атомізоване суспільство й партикуляризована політична сфера, звичайно, зумовлювали і зумовлюють маргіналізацію життя населення відносно рівня сучасних напрямків світового розвитку. За таких умов, натомість суспільства як громадянської цілості, далі існує розмаїтість регіонів, підприємств, громад, клубів, спілок, товариств тощо, які складають випадково зібрану мозаїку спільнот, часто з агресивними артикуляціями передусім щодо відродження національно-державного статусу української мови. Це типово постколоніальний стан соціального буття, властивий для країн "третього світу". Хоча загалом громадянська інтенція населення набула нової якості за рахунок відкритого, свідомого і жорсткого відстоювання громадянських прав та свобод на Майдані Незалежності тієї великої частини українського населення, яке чулося ошуканим і приниженим владою. Варто глибше замислитися, чому відчуття ошуканства і незгоду зі зловживаннями виказала добре що більша, та не вся українська територіальна громада? З цього приводу пригадується твердження Е. Макінтайра, мовлене ним років п'ятнадцять тому з іншого приводу про те, що „відчуття образи на зловживання владою передбачає наявність почуття національної ідентичності". Справді, йдеться про національно-демократичну революцію на Майдані Незалежності, здійснену потребами виборювання правдивих, а не декларативних конституційних прав народу, не про якусь таку „кольорово-помаранчеву" звитягу. Саме у цьому сенсі громадянське пробудження населення стало його ж національною волею до демократизації державної влади і створення відповідального перед народом уряду з пріоритетом національних інтересів. Дозволю собі наголосити, що основним символом боротьби й організації опору на Майдані був національний прапор, а лише тоді вже помаранчевий колір. Свідоме і несвідоме затінення і замовчування цього факту далеко не сприяє поширенню духу громадянського спротиву зловживанням владою на теренах всієї України. Навпаки, наявний у суспільній свідомості евфемізм, якого найцупкіше тримаються прибічники попередньої корумпованої влади, виконує підривне значення стосовно і громадянської свідомості, і національних інтересів. Властиво його стійке функціонування, з одного боку, обумовлене маргінальним станом суспільного життя, а з другого - утримує чинники маргіналізації і послаблює можливості громадської активності значної частини населення. Адже людина налаштована і здатна виборювати громадянські, а не якісь там „помаранчеві", „червоні" чи навіть „малинові" права. Спільний процес виборювання громадянських прав супроводжується перетворенням населення на національно-політично організоване суспільство.

Маргіналізованому суспільству, з його домінуючим вертикальним типом відносин, відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це квазідержава, що формується не автентичними, тобто національними, політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а засобами "адміністративно-командного ресурсу". Зміст квазідержавних інституцій і маргіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним є мітотворчий стиль розуміння й пояснення, основу якого складають процедури найменування, позначування, ярликування, самопроголошування бажаних явищ, понять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Невипадково у недалекому минулому спостерігалася послідовність у тому, щоб суб'єктом владних зусиль ставала не національно орієнтована культурно-політична еліта народу, який самоздійснює себе у свободі, - а комбінація елітарних (за рівнем надприбутків) олігархів, номенклатури та їх сателітів з напівкримінальною і кримінальною підбивкою.

Що стосується Росії, то слабкість там громадянського суспільства є загальновизнаною і пояснюється традиційно надмірним тиском держави на життєвий світ населення, яке формально перебувало у становищі підданих до березня 1917 р. "Замість співробітництва держави і суспільства наростала конфронтація між ними" [4, c. 51].

Нищівного удару по можливостях громадянського розвитку було завдано комуністичним переворотом 1917 р. Згідно з марксистсько-ленінською доктриною, громадянське суспільство ототожнювалося з суспільством буржуазії та експлуатації і присуджувалося до знищення разом з приватною власністю. Однак формування комуністичної соціальності в СРСР пов'язане з грандіозним соціокультурним парадоксом. Річ у тім, що більшовики йшли до влади під гаслом "Вся влада радам". В. Ленін розглядав "совєти" як головні революційні інститути і писав про те, що на їхній основі необхідно змінити старий державний апарат і запровадити новий, демократичний. Тобто більшовики по суті використали таку активність мас, що поза комуністичною політикою призводить до створення самоврядних форм життя.

Що стосується соціальних перетворень після краху Советського Союзу, то вони далеко не стали автоматичним відродженням громадянського суспільства у Росії. На думку авторів названої вище монографії, за минулі роки (до 1998) у Росії відбулася Друга "велика кримінальна революція", і склалася вона не на основі нової утопії, а, так би мовити, органічно. Свідченням тому є криміналізація суспільства й економіки, небачена корупція влади, масове знедолення народу. В економічній сфері процеси так званих ринкових перетворень зумовлені домінуванням тіньової, незаконної приватизації державної власності, а також державної влади. За таких тенденцій системоутворюючим чинником держави і суспільного життя стають угруповання, що мають мафіозний (клієнтальний) характер і є не економічним, а соціально-політичним утворенням. "Це вже не мафія, а цілий пласт суспільства, що складається з 10-15% населення, достатньо криміналізованого, захищеного різними силовими структурами, із засобами масової інформації, уславленими акторами і власною ідеологією (реалізуй самого себе, заробляй скільки зможеш) [4, с. 303]. Ситуація ускладнена масовим алкоголізмом суспільства, підривом фізичного здоров'я народу, війною у Чечні, де загалом вбито і поранено понад 200 000 осіб.

Loading...

 
 

Цікаве