WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Основні форми державного правління: монархія та республіка - Курсова робота

Основні форми державного правління: монархія та республіка - Курсова робота

Розділ держави в президентській республіці отримує свої повноваження в результаті обрання на відомих термін. Термін знаходження на посаді в різних республіках різний: ст. II розділ 1 Конституції США 1788 року передбачає термін повноважень президента 4 року. Ст. 85 Конституції Італії 1947 року передбачає, що цей термін рівний семи рокам, також як і у Франції.

Тут найбільш послідовно проведений принцип розділення властей, а взаємовідношення між гілками влади стоять на базі принципу так званих заборон і противаг. Це виявляється в наступному.

І законодавча, і виконавча влада в президентській республіці отримує свій мандат безпосередньо від народу. Розділом виконавчої влади є обираний народом президент, який суміщає ці функції з функціями розділу держави. Уряди як колегіального органу зазвичай немає, міністри кожен окремо підпорядковані президентові. Судді, як і вищі посадовці виконавчої влади, призначаються президентом з відома верхньої палати парламенту, яка при цьому виходить не з політичного обличчя кандидатів, а з компетентності і моральних якостей.

Міністрів і інших призначених їм посадовців виконавчої влади президент може зміщувати самостійно: не можна примушувати його працювати з тими, з ким він працювати не може і не бажає.

Головна ознака даної форми правління – відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом за політику, що проводиться. Парламент не може зміщувати її посадовців, якщо вони не порушили закон. Для своєї діяльності вони не потребують політичної довіри парламенту. Проте парламент і уряд вимушені співробітничати, оскільки жодна з гілок влади не може конституційним шляхом усунути іншу (зсув парламентом посадовців виконавчої і судової влади шляхом так званого імпічменту може мати місце лише, якщо з боку цих осіб допущені серйозні правопорушення).

Заборони і противаги виявляються зокрема, в тому, що президент може гальмувати законодавчу діяльність парламенту, накладаючи на прийняті ним закони відкладальне (суспенсивное) вето, для подолання якого потрібна кваліфікована більшість голосів в обох палатах парламенту. У свою чергу верхня палата парламенту може перешкодити призначенню президентом посадовців, а крім того, ратифікує (і може відмовити в цьому) увязнені президентом міжнародні договори. Судова влада контролює конституційність актів і парламенту, і президента, забезпечуючи тим самим дотримання правопорядку як законодавчою, так і виконавчою владою.

Державний режим при такій формі правління – тільки дуалістичний. Залежно від обставин значення і роль конкретного парламенту або президента можуть бути сильніше або слабкіше, але якості державного режиму це не міняє.

Президентська форма правління не є бездоганною. По-перше, у відмінності від парламентської форми правління, вона таїть в собі можливості тертя у взаєминах виконавчої і законодавчої гілок влади і провокації конституційної кризи. Вірогідність останнього особливо зростає, якщо президент і парламентська більшість належить до різних партій або політичних течій. Припущення, що президент завжди знаходиться над партійною боротьбою і политикантсвом лобістів, можуть не мати під собою вагомих підстав. Іншими словами, вибір між парламентською і президентською формами правління може означати вибір між єдиним, але нестабільним керівництвом і керівництвом стабільним, але чреватим конфліктом двох властей.

По-друге, навряд чи існує оптимальний спосіб обрання президента. Будь-який з них має свої сильні і слабкі сторони. На перше місце по значущості виходить метод президентських виборів. Прямі вибори представляються найбільш простими і демократичними. Але моделей прямих виборів теж багато, а вибір способів не завжди залежить від президента. Президентська влада може опинитися у великій залежності від законодавчої гілки, від якої може залежати багато що, наприклад процедура переобрання президента на другій рядків в надзвичайно ускладненому порядку.

Президентські республіки поширені в Латинській Америці. Ця форма правління зустрічається також в деяких країнах Азії і Африки. Правда, часто в цих країнах влада розділу держави на ділі виходить за конституційні рамки. Латиноамериканські республіки дослідниками частіше називалися суперпрезидентські. У останні 15-20 років ситуація стала мінятися, в багатьох країнах вона наближається до конституційного еталону.

У конкретиці політичного життя тієї або іншої країни, з урахуванням того або іншого співвідношення політичних сил, традицій, що склалися, або реформ, що вводяться, можливі змішані або проміжні (між президентською і парламентською республікою) форми державного правління.

Змішана (напівпрезидентська) республіка. Така форма правління поєднує в собі ознаки і президентською, і парламентарної республіки. Але поєднання це буває різним.

Наприклад,, за Конституцією Французької республіки 1958 року Президент обирається громадянами і керує урядом, що характерний для президентської республіки. Уряд, що в той же час призначається ним, повинен користуватися довірою нижньої палати Парламенту – Національних Зборів, що характерний для парламентарної республіки. Разом з тим Президент може розпускати Національні Збори на свій розсуд, що не характерний не для тієї, ні для іншого різновиду республіканської форми правління.

У цілій низці країн президент обирається громадянами, що характерний для президентської республіки, і має ряд повноважень, що дають йому можливість активно вторгатися в політичний процес, проте на практиці він ними не користується ("сплячі повноваження"), а існуючий державний режим типовий для парламентарної республіки (парламентаризм або министериализм). Прикладом можуть служити Австрія, Ірландія, Ісландія, де "людиною № 1" признається все ж таки не розділ держави, а розділ уряду.

Можна відзначити, що в більшості країн, що повалили в недавньому минулому тоталітарні режими (Португалія, Польща, Хорватія і низка інших країн), встановилася змішана республіканська форма правління, при якій уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно вибраний президент, будучи нерідко харизматичним лідером нації, тобто володіючи загальновизнаною популярністю і народною довірою, не втручаючись в поточне управління, направляє політичний курс. Розділ уряду часом виступає в ролі "хлопчика для биття": якщо що не виходить, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом.

Своєрідна форма правління в Швейцарії. Уряд (Федеральна Рада) призначається парламентом (Федеральними Зборами) і підзвітно йому, проте політична відповідальність уряду перед парламентом конституційно не передбачена, і державний режим, отже, швидше за все дуалістичний, а не парламентарний.

"Класичні" форми правління на рубежі ХХI століття все більш рельєфно виявляють недоліки, що кореняться в їх конституційно-правовій природі: тенденцію до авторитаризму, монополізації влади в президентських республіках і зростаючу урядову нестабільність а республіках парламентарних.

Список використаної літератури.

  1. Конституція Італійської Республіки 1947 року.

  1. Конституція Сполучених Штатів Америки 1788 року.

  1. Конституція Франції 1958 року.

  1. Конституція Швейцарської Конфедерації від 29 травня 1874 року.

  1. Конституція Японії 1947 року.

  1. Конституційне право: Учебник/Отв.ред. А.Е.Козлов – М.: Видавництво БЕК, 1997.

  1. Теорія держави і права: Курс лекций/Под ред. М.Н.Марченко. –М.: Зеркало, 1997.

  1. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Підручник Т.1-2/Отв.ред. Б.С.Страшун – М.: Видавництво БЕК, 1996.

  1. Юридичний енциклопедичний словник. Гл.ред. А.Я.Сухарев, Ред.кол.: М.М.Богуславській і ін. – 2-е видавництво, доп. – М.: Радянська енциклопедія, 1987 рік.

Loading...

 
 

Цікаве