WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Інститут президента в системі органів державної влади: світовий вимір - Реферат

Інститут президента в системі органів державної влади: світовий вимір - Реферат

Він не підпорядкований парламентові, але парламент має право імпічменту стосовно до президента в передбачених законом або конституцією випадках. У напівпрезидентських республіках президент, хоча й не є главою уряду, фактично здійснює керівництво виконавчою гілкою влади. Для змішаної республіки характерний позапарламентський спосіб формування уряду, безпосередньо прем'єр-міністра призначає президент, якого більшістю голосів має затвердити парламент. Уряд несе подвійну відповідальність: він підзвітний президенту і підконтрольний парламенту, адже ці органи можуть висловити урядові недовіру і відправити його у відставку. У більшості змішаних республік виконується інститут контрасигнації, коли частина актів президента має бути підписана главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

Президент прямо не належить до якоїсь із гілок державної влади. Він є головнокомандувачем Збройних сил, очолює Раду національної безпеки тощо. Президент виступає як державний арбітр між різними гілками влади, особливо між законодавчою і виконавчою. Він є гарантом державної безпеки, прав і свобод громадян тощо. У сучасний період змішана форма республіки є найбільш поширеною. Прикладами змішаних республік є Франція, Польща, Україна, Румунія тощо10.

Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П'ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентської республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.

"Французький варіант" фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію влади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.

Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.

Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.

Тому визначення "президент – глава держави" фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін "глава держави" не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст. 56 Конституції 1978 р.), Італія (ст. 87 Конституції 1947 р.) та Швеція (глава 5 "Форми правління", 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.

2.4. Вплив президента на політико-правовий режим країни

Як відомо, політико-правовий режим країни – це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства. Існує також ширше за значенням поняття – політичний режим, що характеризує не тільки методи діяльності державних органів, а й можливості і форми діяльності всіх елементів політичної системи – політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян.

В кожній республіці є свій об'єм повноважень президента і міра його впливу на інші органи державної влади та суспільство. Якщо одна особа (чи орган) сконцентровує в своїх руках забагато повноважень, це може призвести до виникнення такого негативного явища, як узурпація влади. Глава держави, по суті, стає диктатором, що фактично одноособно керує державою через "слухняний" уряд і контрольований парламент. В державі може бути встановлений антидемократичний державно-правовий режим, коли при здійсненні державної влади значно звужуються, а той зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи.

Встановлення такого режиму є найбільш реальним в суперпрезидентській республіці, де немає системи стримувань і противаг, присутній майже необмежений діапазон використання президентом своїх надзвичайних повноважень і практично відсутні конституційні засоби усунення президента з його посади.

В ХХ столітті досить багато країн Європи пройшли через авторитарні та тоталітарні режими. Їх деструктивний вплив нерідко призводив до внутрішньо і міжнаціональних конфліктів, що нерідко переростали у глобальні війни.

Як вже було зазначено одним з важливих засобів запобігання встановленню антидемократичних режимів є система стримувань і противаг. Саме чіткий розподіл повноважень між усіма гілками, прописаний в конституції країни не дозволить створити монополію певного органу на державне управління.

Роль президента в цьому процесі є визначальною. Він, незважаючи на обсяг його повноважень, є першим громадянином держави, який не має морального права на помилки і проведення необґрунтованих експериментів над державою і суспільством. Його політика має бути тактично і стратегічно зваженою, продуманою, обґрунтованою, правильною і прогресивною, законною і правомірною, виходячи з гуманних загальнолюдських цінностей.

3. Інститут Президента України: загальні тенденції та особливості

3.1. Історія інституту президентства в Україні.

В Україні зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався у 10-х роки ХХ століття. За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Проте молода українська держава загинула у вогні визвольних змагань і ідея встановлення інституту президента була забута на довгих 70 років.

Loading...

 
 

Цікаве