WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Українська держава та право під час гетьманату П.Скоропадського - Реферат

Українська держава та право під час гетьманату П.Скоропадського - Реферат

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова

адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що "сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні". Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусила Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили. Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.

Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи.

Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи

стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а Гетьман є "поза законом". С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

4. Роки еміграції

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна.

Вже 1920-го року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В. Липинським та С. Шеметом зорганізувалися в "Український союз хліборобів-державників", Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В'ячеслав Липинський стає його теоретиком.

Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний "Союз" розколюється. Прибічники гетьмана об'єдналися у "Союз гетьманців-державників". Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії та Німеччині, а й в Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність "Союзу гетьманців-державників" та української громади у Німеччині. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції. І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був "лояльно" ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, А.Левицький та ін.

Протягом 1938-1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність.

Нажаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування "Союзу гетьманців-державників". Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінґ, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений.

Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

5.Список викоританої літератури.

  1. Бойко О.Д.: Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр "Академія", 2001.

  2. Д.І. Донцов. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання Упоряд.: К.Ю. Галушко. – К.: Темпора, 2002.

  3. Лариса Масенко "Феномен малоросійства: Павло Скоропадський"

(з книги "Мова і політика")

  1. Олександр Реєнт: Павло Скоропадський. – К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2003.

  2. Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – К.: Київ – Філадельфія, 1995.

  3. Лановик Б.Д., Матейко Р.М,, Матисякевич З.М.: Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д, Лановик. – 2-ге вид., перероб. – К.: Товариство "Знання", КОО, 1999.

  4. Папакін Г.: "Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина" Історико-архівні нариси / Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. - К., 2003

  5. Наталья Полоньська-Василенко "Історія України", вид. 1991 року

Loading...

 
 

Цікаве