WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Українська політична думка XVI - початку XVIIст. (пошукова робота) - Реферат

Українська політична думка XVI - початку XVIIст. (пошукова робота) - Реферат

архієпископом надає їй моральної сили і переваги. Саме тому церковна влада стоїть вище королівської: без папського благословення не буде архієпископа і священиків, не буде їх - не можливо помазати на царство короля, а не буде короля - не буде й королівства.
Розглядаючи структуру організації влади Ст. Оріховський-Роксолан, до певної міри, сформулював вихідні ідеї органічної концепції держави. Він представляв Польщу як своєрідне коронне тіло, що складається з короля, королівської ради (сенату) і поспільства. Жилами цієї держави були право і привілеї її громадян.
Б. Кухта зазначає, що "...представляє інтерес праця С. Оріховського "Політеа королівства польського на взірець арістотелівських політик", в якій він писав, що королівство Польське складається з простонароддя, Ради і Короля, вони між собою є рівними свободами, але не шляхетністю, однак всі вони складають разом суспільство польське, "коронне тіло", що пов'язане двома речами: правом і привілеями. У цьому суспільстві простонароддя є тілом, Рада - душею. Король є розумом, всі вони взаємозалежні один від одного; простонароддя є мертве без Ради, Рада ж без Короля не діє, а Король без Радинеспроможний управляти, і без простонароддя стає жалюгідним у своєму королівстві. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права, бо те королівство буде взірцевим, в якому все взірцеве, корисне і вірне є для кожного одночасно і правомірним" [147, с. 36].
Станіслав Оріховський-Роксолан - це видатний представник української політичної думки епохи Відродження європейського масштабу. Його погляди на проблему сутності та походження держави, принципів організації влади, стали певним етапом у розвитку політичної думки і знайшли свій розвиток у його ідейних спадкоємців. "Оріховський у цьому питанні виявився попередником таких буржуазних мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден, та ін. На Україні і в Росії ці ж ідей пізніше розвивали полемісти, діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокопович, в бібліотеці якого знаходилась історична праця Оріховського "Літопис" [153, с. 224].
Оцінюючи роль і значення Ст. Оріховського-Роксолана в розвитку не лише української, але і європейської культури Д. Наливайко відзначає: "Серед письменників слов'янського Відродження Станіслав Оріховський був найвідоміший у Західній Європі XVI ст. Про це переконливо свідчать численні перевидання його латинських творів у різних країнах Європи, переклади їх на окремі національні мови. Разом з тим Оріховський у XVI-XVII ст. мав високу письменницьку репутацію на Україні й Білорусії: більше того, його творчість справила помітний вплив на розвиток літератури, насамперед полемічної. На нього посилався Христофор Філалет у своєму "Апокрисисі", кілька разів цитував його Захарія Копистенський у "Палідонії" [184, с. 184].
Нажаль більшість праць Ст. Оріховського-Роксолана є недоступною для широкого загалу українських читачів, оскільки більшість з них, написаних латинською і, почасти, польською мовою, до цього часу не перекладені і не перевидані в Україні. Однак, незважаючи на мову своїх писань вчений завжди залишався патріотом свого народу. У багатьох своїх публіцистичних працях він виступав на захист інтересів Русі, українського народу.
У той же час Ст. Оріховський-Роксолан намагався поєднати вірність своїй національності і ідею спільного блага та служіння спільній державі. Він був одним з перших серед представників української шляхти, хто сказав про себе "українського (руського) народу, польської держави громадянин". Поєднання етнічного і політичного патріотизму дозволяло вченому знайти компроміс між вірністю своєму народу і бажанню жити в потужній державі тогочасної Європи. Тим більше, що і практично вся провідна верства українства, за незначними винятками, практично відмовилась від претензій на національне провідництво і шукала для себе можливостей захисту своїх станових інтересів при дворах іноземних завойовників.
У XVI сторіччі польська держава вигідно вирізнялась серед країн тогочасної Європи релігійною і політичною толерантністю. Українська і білоруська шляхта знайшли в ній зручний спосіб долучитись до станових привілеїв європейського дворянства і зберегти своє майно і владу. Після остаточного поділу київської митрополії 1458 року на московську і литовську, православна церква в Україні і Білорусії також змогла досягти певної незалежності від московських царів, що претендували на спадщину Рюриковичів. Як зазначав І. Голєніщев-Кутузов "Якщо ми безпристрасно розглянемо стан православної церкви в Литві в часи короля Сигізмунда І і Сигізмунда Августа, ми переконаємось, що в першій половині XVI ст. не можна говорити про те, що уряд примушував православне населення Львова приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимим і прагнув здобути з династичних та політичних розрахунків прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчазно анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзівіли, Сапєги призначались канцлерами, гетьманами і намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе "верховним захисником православної церкви" [40, с. 18]. Аналогічно діяв щодо православних і король Стефан Баторій.
Подібна політика польських королів сприяла протидії експансії московських царів на православні землі Східної Європи. Тим більше, що їх свавільство щодо своїх магнатів та церковної верхівки, особливо за часів правління Івана IV Грозного, не викликало особливих симпатій у православних підданих монархів Речі Посполитої.
Ситуація змінилась за часів Сигізмунда III Вази, який "перейшов до системи примусу і утисків іновірців, яка стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII ст." [40, с. 19].
Але і в часи його попередників рівноправність церков була в значній мірі формальною. Після укладення Люблінської унії 1569 року, яка проголосила створення федеративної Речі Посполитої у складі Польського Королівства і Великого князівства Литовського, новоутворена держава своїм першочерговим завданням мала досягнення політичної єдності.
"...Польсько-Литовська держава того часу була типовою феодальною "клаптевою" державою, що складалась з окремих країв, слабо пов'язаних економічно і політично, неоднорідних в національному і віросповідальному відношеннях" [184, с. 163]. У ситуації наявності в державі значних територій, що були населені православними і протестантами проблема єдності визначалась як питання конфесійної однорідності. Без духовної єдності, а вона в середньовіччі трактувалась не інакше як релігійна, не могло бути єдності політичної новоутвореної федеративної Речі Посполитої.
Ця проблема не проходила повз увагу не
Loading...

 
 

Цікаве