WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Початки національного відродження (перша половина ХІХст.) (пошукова робота) - Реферат

Початки національного відродження (перша половина ХІХст.) (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота
Початки національного відродження (перша половина ХІХст.)
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть - Україна нібито й існувала - існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди - і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій - Російської і Австрійської - вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.
"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII - початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Укра'їні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам'ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю - Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [319, с. 141].
Катерина II, видавши 1785 року "Жалувану грамоту дворянству", яка фактично дарувала українській шляхті і козацькій старшині права дворянства Російської імперії і, за влучним висловом М. Брайчевського, була нагородою за зраду національних інтересів, не лише спровокувала прискорену русифікацію української еліти, але й отримала деякі неочікувані імператрицею наслідки. Для того, щоб підтвердити право на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі архівів міст та козацьких канцелярій.
Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі, що поширювалися в багаточисельних рукописах.
Описуючи процеси, що відбувались на землях Гетьманщини в цей час, відомий український історик І. Крипякевич писав: "Бачачи, як давні життєві форми йдуть на загибель, потомки старшини з любов'ю і замилуванням звертались до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх "вольностей" та розраду у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденщини, в якій доводилось їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі велич минулого" [134, с. 260].
Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації її духовними лідерами.
Як зазначає дослідник історії консервативного напрямку в українській політичній думці XIX ст. С. Гелей: "Активними проповідниками українського національного відродження, прибічниками державницької ідеї у політичній думці кінця XVIII - початку XIX ст. були Я. Маркович (1696-1770) письменник, автор "Щоденника" (Діяріуш), що містить унікальні історичні та економічні відомості; В. Рубан (1742-1795) - письменник, історик родом з Роменщини, секретар Потьомкіна, автор "Краткой літописи Малой Росії"; В. Капніст (бл. 1756-1823) - визначний поеті громадський діяч, генеральний суддя і губерніальний маршалок, родом з Полтавщини, автор "Оди на рабство", комедії "Ябеда", в яких засудив російську централізаторську політику Росії в Україні, домагався в 1891 р. у прусського уряду в Берліні допомоги в боротьбі проти московської тиранії; Ф. Туманський (1757-1810) - етнограф, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук, видавав журнал "Российский Магазин", в якому вміщувалося багато матеріалів до історії України; А. Чепа (1760-бл.1822) колекціонер документів з історії України, служив в канцелярії малоросійського генерал-губернатора; В. Берлінський (1764-1848) - археолог, директор київської гімназії, автор праці "Историческое описание Малороссии и Києва"; В. Каразін (1773-1843) - громадський діяч, економіст, родом із Слобожанщини, ініціатор заснування Харківського університету, відстоював ідею перебудови імперії на конституційну монархію, вказував на колоніальну експлуатацію України; В. Ломиковський (1778-1845) - історик і етнограф, родом з Полтавщини, автор перших збірок українських дум; О. Мартос (1790-1842) - історик, автор п'ятитомної "Історії України", рукопис якої загубився. Усі вони стояли на позиціях консерватизму, тобто на позиціях визнання особливих цінностей традиційного ладу, традиційних форм життя, діяльності суспільства і держави. Консерватизм став їхньою ідеологічною платформою в боротьбі за збереження національних і станових привілеїв" [37, с. 6-7].
Державно-територіальний патріотизм козацької старшини та її нащадків на початку XIX сторіччя, як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини та інтереси козацько-старшинського стану. Це пояснювалось тим, що "... на лівому березі збереглося українське дворянство, нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало покидати свій нарід, то всеж таки не було так винародовлене (зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні. З поміж цього дворянства і вийшли піоніри українського національного відродження..." [208, с. 1].
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця ХVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: "Більшість українського дворянства кінця XVIII-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму" [208, с. 4].
Державно-політична еліта вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси нації заради збереження і примноження власних станових привілеїв. Нація повинна була починати все спочатку - формувати нову провідну верству,
Loading...

 
 

Цікаве