WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні - Реферат

Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні - Реферат

Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні
Головне завдання німецької влади - це експлуатація ресурсів окупованих районів для потреб німецької промисловості і армії. Наказами та розпорядженнями стосовно повноважень репресивних органів на окупованих територіях їм надавалось право фізичного знищення терористів, опозиціонерів, елементів, ворожих Рейху, особливо комісарів та комуністів, партизанів, саботажників, євреїв, а також масштабні заходи проти цілих місцевостей. Будь-які дії проти вермахту мали жорстоко придушуватися через страти, тоді як дії військових проти цивільного населення не переслідувалися. Поліцейський і юридичний механізм репресій був продуманий і організований ще до нападу на Радянський Союз.
17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).
1 серпня 1941 p. з території західноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губернаторства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів була виключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалежними від цивільної адміністрації.
20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28-29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації. Очолив рейхскомісаріат Е.Кох з штаб-квартирою у М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони, Начальник поліції і СД України підпорядковувався безпосередньо Гімлеру. Поліція громадського порядку складалась частково з місцевого населення і носила назву "допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту". У рейхскомісаріаті дислокувався штаб і частини командуючого німецькими окупаційними військами на Україні.
Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в управління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатурами. При командуючих групами армій і арміями перебували команди таємної польової поліції (ГФП).
Загальна координація дій репресивного апарату покладалась на головного командира СС і поліції "Росія- Південь". За згодою з Гітлером декретом верховного головнокомандуючого румунської армії Й.Антонеску окупована територія України між Дністром і Бугом була проголошена територією, яка "входить до складу румунської адміністрації" під назвою "Трансністрія".
Для забезпечення контролю за населенням окупованих територій був введений особливий адміністративний режим, згідно з яким територія України поділялась на три зони. У першій, так званій евакуаційній зоні, протяжністю до 30-50 км., був суворий режим, характерний для прифронтового району, відкіля населення відселялося в примусовому порядку. В другій зоні поява жителів на вулицях міст і сіл дозволялась лише у світлий час дня. У третій зоні створювався зональний окупаційний режим з комендантською годиною. Заборонялось будь-яке вільне пересування цивільного населення, вводилася сувора система реєстрації всіх мешканців населених пунктів. За порушення правил поведінки передбачалась кара - переважно розстріл.
Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для дорослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнення у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розстрілом.
Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріалах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території України загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарство України.
Рух опору на захопленій вермахтом території України розпочався з перших днів становлення окупаційного режиму. Загроза розгортання широкомасштабної народної війни у своєму тилу серйозно збентежила загарбників. 16 вересня 1941 p. начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту В.Кейтель видав наказ про вживання крайніх заходів проти опору.
Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.
Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організаційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 p. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання трудящих республіки по організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території.
20 червня 1942 p. рішенням ЦК КП(б)У був створений спеціальний військовий орган для керівництва партизанським рухом - Український штаб партизанського руху, дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України. 2 жовтня 1942 p. був створений підпільний ЦК КП(б)У, який через мережу підпільних обкомів, райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанського, так і підпільного рухів.
З кінця 1942 p., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та приступили до діяльності органи радянської влади. Особливістю їх організації та діяльності був надзвичайний характер режиму - воєнного стану окупованої ворогом території. Тому функції органів радянської влади виконували як депутати Рад і партійно-радянські активісти, зорганізовані у виконавчі комітети місцевих Рад, так і коман-дування партизанських з'єднань, загонів, які згідно з Указом "Про воєнний стан" брали на себе і деякі функції місцевих органів радянської влади. Крім воєнної, адміністративно-господарської функцій,органи радянської влади брали на себе й судові повноваження.
Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної адміністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Червоної армії значної кількості міст і сіл України. За деякими даними, у період 1941-1944 pp. на території України діяло понад 3 тис. партійне радянських підпільних груп та організацій чисельністю майже 100 тис. чоловік. У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалось майже 500 тис. бійців і командирів.
Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні-серпні 1941 p. провід ОУН-Б у вересні 1941 p. прийняв рішення:
перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. І тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупаційних властей починають висвітлюватись події, пов'язані з активізацією діяльності українського націоналістичного руху опору, основними течіями якого стали Українська повстанська армія ("Поліська Січ"), бандерівські організації, радикальні елементи мельниківської ОУН.
На початку 1943 p. провід ОУН-Б під впливом подій на Східному фронті взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань як найважливішого чинника у боротьбі за ідею Української самостійної соборної держави. Спочатку базою для розгортання збройних відділів ОУН обох напрямків стала Волинь, згодом - значна частина Західної України. Перші антинімецькі збройні виступи відбулися у березні 1943 p. З квітня 1943 p. збройні формування ОУН-Б беруть нову назву - Українська повстанська армія (У ПА). На початку травня 1943 p. була створена Головна команда УПА, яка оголосила себе найвищою владою на підконтрольній їй території України. Дії УПА розповсюдились з Волині-Полісся на Галичину та деякі східні райони України. Одночасно робилися спроби створення цивільної адміністрації, підконтрольної ОУН-Б. Основні завдання УПА були сформульовані у рішеннях Збору, який проголосив курс на активну боротьбу "проти імперіалізмів Берліна і Москви" і водночас вказав, що головним ворогом є СРСР.
На рубежі 1943-1944 pp. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися суттєві зміни акцентів у збройній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОУН- УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлюваних партійних і радянських органів.
Loading...

 
 

Цікаве