WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Питання держави та бездержавності в концепціях громадівського соціалізму (пошукова робота) - Реферат

Питання держави та бездержавності в концепціях громадівського соціалізму (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота
Питання держави та бездержавності в концепціях громадівського соціалізму
Кінець 50-х - початок 60-х років XIX сторіччя ознаменувався для Російської імперії проведенням ряду ліберальних реформ ініційованих царем Олександром II. Після царської амністії 1855 року повертаються із заслання активні діячі Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш до яких пізніше приєднується і Т. Шевченко. Звільнені братчики обирають місцем своєї діяльності та проживання столицю імперії, в якій загальна атмосфера суспільного життя була для реалізації їх планів більш сприятливою ніж у провінції.
Санкт-Петербург, на певний час, стає одним з головних центрів українського національного відродження. Тут виникає об'єднання ентузіастів української справи, що отримала назву Українська громада. Її члени орієнтувались на проведення культурницько-просвітницької роботи на легальних засадах, вважаючи, що лібералізація режиму дозволить вирішити багато з українських проблем не вступаючи з ним у конфлікт. Було налагоджено друкування українських книжок, журналу "Основа", що став засобом спілкування свідомої української інтелігенції не лише в Російській імперії, а й поза її межами.
"Після скасування кріпацтва та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою починають виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції" [31, с. 159].
Одна з перших громад в Україні виникає в стінах Київського університету в результаті трансформації гуртка так званих "хлопоманів" наприкінці 1860-початку 1861 рр. На чолі організації став видатний український історик В. Антонович. До її складу також входили викладачі та студенти університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та інші. За прикладом Києва громади почали утворюватись і в інших містах та містечках України. Певних політичних програм громади, як правило, не мали, об'єднуючи людей, що були зорієнтовані переважно на проведення культурно-освітніх заходів і не бажали конфлікту з владою. Спільним для всіх членів громад була любов до України та її народу, що закріпило за цим рухом назву українофільства.
Характеризуючи українофільство Д. Заславський відзначав, що "Це був національний настрій без національної програми. Відкидаючи усе "московське", воно разом із ним відкидало і російську демократію. Воно було аполітичне. З університету українство поширювалося і на інші кола суспільства і на інші міста" [99, с. 21]. Аполітичне культурництво, що його проповідував П. Куліш, знайшло в Україні немало щирих прихильників та послідовників.
У той же час, певну частину молодого покоління української інтелігенції не влаштовувала така позиція. Ліквідація кріпаччини не викликала в них надмірної ейфорії, а фактичний грабунок селянства, пов'язаний з необхідністю викупу землі у поміщиків, переконував у необхідності продовження рішучої і безкомпромісної боротьби з царатом.
Говорячи про настрої серед української молоді на початку 1860-х років, Ю. Охрімович звертав увагу на те, що "Молоде покоління 60-их років виховувалося під впливом двох ідейних течій: з одного боку були це ідеї Кирило-методіївців і поезія Шевченка, з другого - народницько-соціялістичні ідеї Герцена, Чернишевського і Добролюбова (виділення Ю. Охріиовича - О.С.). Синтеза цих двох течій давала головний напрям громадській думці молодих Українців, що найбільш захоплювалися двома словами "Україна" та "народ". Українство та народництво, любов до українських звичаїв, історії та мови, з другого боку до українського простолюддя, були тими гаслами, що об'єднували всю молоду інтелігенцію, родом з України, бодай в першій половині 60-их років" [208, с. 67-68].
Українофільство, користуючись можливостями значного послаблення режиму у питанні придушення всього українського, виконувало важливу функцію в процесі національного відродження. Воно звертало увагу просвічених верств суспільства до проблем простого народу, сприяло відновлення національної пам'яті та піднесенню патріотичних почуттів.
"Українофільство неодмінно повинне було бути народолюбством, і це надавало йому притягальної сили. Українофільство захоплювало навіть російських людей; під його впливом спольщена дворянська молодь згадувала про те, що їхні діди були славними козацькими полковниками, дітьми українського народу" [99, с. 22].
Однак надмірна акцентація українофілами уваги виключно на культурницькій роботі, на лояльності до влади та необхідності досягнення з нею компромісу коштом соціальних інтересів, у першу чергу, українського селянства, викликала несприйняття у революційно налаштованої молоді, що все активніше починала шукати відповіді на питання в працях російських революціонерів-демократів. Значна частина покоління 1860-х рр. залучилась до "загальноросійської революційної справи" і була практично втрачена для справи національної.
Суперечність між соціальної і національною парадигмами в українській політичній думці та всій суспільній свідомості, що здавалось була подолана генієм Т. Шевченка, знов стала примарою загрози майбутньому нації. "Велика ідейна будова, створена геніяльним духом Шевченка, захиталася, національний і політичний радикалізм, що творив гармонійну цілість в його світогляді, розділився. Над українською інтелігенцією зависла вдруге проклята мара безполітичного націоналізму і безнаціонального політизму" [208, с. 69].
У цей критичний для майбутнього України період на авансцені українського суспільного життя з'являється особистість, що вирішила знайти відповідь на історичний виклик загрози чергового розколу нації, втрати для української справи цілого покоління. Цією людиною був Михайло Драгоманов.
М. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині в небагатій дворянській сім'ї. Його батько відзначався схильністю до вільнодумства та ліберальних ідей. У цьому ж дусі він виховував і сина, який досить рано познайомився з ідеями прогресивних російських мислителів, поезією Т. Шевченка та українських романтиків. Однак переважаючий вплив на становлення політичних поглядів М. Драгоманова на ранньому етапі мала саме російська література, а "... українство, насичуючи багато все життя Драгоманова, не породжувало в ньому ніякої національної "ідеї". Не було ще скільки-небудь ясного уявлення про відмінності між двома культурними світами, українським і російським. Але з другого переважно йшли ідейні впливи" [99, с. 9-10].
Незважаючи на те, що сім'я Драгоманових була типовою для тогочасного дрібного "малоросійського дворянства", саме в ній майбутній вчений отримував перші уроки любові до рідної мови і рідного народу. Цю любов не вбила в ньому і імперська освіта. "У батьків Драгоманова також не могло бути і не
Loading...

 
 

Цікаве