WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (пошукова робота) - Реферат

Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (пошукова робота) - Реферат

Центральної Ради від соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов'язаний з переходом до реального творення владних інституцій. "Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засоб (виділення В. Винниченка) цього відродження, - тільки засобі - ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій" [26, с. 101].
Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не зрозуміла необхідності побудови саме "робітничо-селянської" держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькійпропаганді. Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.
Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко, що "... стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити ... не свою державність (виділення В. Винниченка), ворожу нашій нації, згубну для неї!" [26, с. 108]. "Не свою" не національно, а соціально. Тобто, замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.
І. Огієнко, правда з інших ідеологічних позицій, підтверджує висновок В. Винниченка. Він писав:"... український народ в масі своїй покладався на крайні комуністичні гасла, а українська інтелігенція - на демократичний націоналізм. Центром усього питання відразу стала земля (виділення І. Огієнка - О.С.), а Центральна Рада якраз із цим питанням найбільше воловодилась і відтягала" [192, с. 5].
Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, "національне питання стоїть поза сферою соціального життя". 1 в цьому її найголовніша помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності сприймалася не як засіб збереження національної ідентичності та соціального визволення, а як проста заміна національної форми - синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала українську буржуазну державу.
Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну "експропріацію експропріаторів", ніж спроби української влади вирішити аграрне питання цивілізованим, законним шляхом. Більшовики ж, вирішуючи соціальні питання, "революційним шляхом", врешті-решт визнали необхідність існування незалежної української держави у формі радянської республіки. "... рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясности зникнуть і позиція викристалізується в нормальному, природному напрямі - повної відмови від будь-якого "командування" на Україні, цілковитого признання національної й державної незалежности Української Радянської Республіки й братської, активної, свідомої допомоги українським робітникам і селянам в цьому напрямі" [27, с. 496].
Українські соціалісти, вважає В. Винниченко, повинні зрозуміти свою головну помилку - невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального: "Відродження нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національности. І то все одно: чи чужими руками, чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного пригноблення. Коли б отаманщині удалось поширити свою владу на всю Україну, то вона необхідно, неминуче привела б з собою загибель української національности. Бо ті сили, які допомагали би їй, по своєму соціальному складу й характеру були б ворожі до української нації, вони мусили (виділення В. Винниченка - О.С.) би, - хотіли б того, чи не хотіли, - пригнітити українську національність, коли б хотіли затвердити свій вплив і владу" [27, с. 497-498].
Віра в зміну більшовицької позиції в українському питанні призвела до того, що вже після виходу зі складу Директорії, в еміграції, В. Винниченко робив спроби знайти порозуміння з радянською владою. Більше того, він вважав, що перехід українських соціалістів на комуністичні позиції є вкрай необхідним і неминучим, адже "... комунізм і є тою гармонізуючою лінією, яка об'єднує і національне з соціальним, і приводити людину до єдності думки й акції" [29, с. 4].
Більше того, прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами повинно стати головною передумовою захисту національних інтересів українського народу: "Коли де які українці бояться великоруського націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога послідовнішими, вірнішими комуністами, щоб стояти на сторожі повної послідовності комун, дії, бо іменно комунізм не допускає панування нації над нацією (виділення В. Винниченка - О.С). І що більшими, послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над українцями" [29, с. 5].
Така позиція В. Винниченка дає підстави вважати його одним із засновників українського націонал-комунізму, який сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.
Вірячи в можливість трансформації більшовицького режиму, 1920 року він разом з дружиною прибув до Москви для того, щоб обговорити з радянським керівництвом можливості свого повернення в Україну. Йому було запропоновано пост заступника голови Раднаркому УСРР та портфелі наркома освіти, а пізніше й наркома закордонних справ. Однак сам письменник, щоб мати реальні важелі впливу на ситуацію, висунув вимогу про включення до складу Політбюро КП(б)У, яку не задовольнили.
Перебування в Москві і ближче знайомство з реальністю радянського буття гнітюче вплинули на письменника. У своєму "Щоденнику" 20 липня 1920 року він дає нищівну оцінку цього режиму: "Партією керує невеличка група - Політбюро Ц.К. Р.К.П і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям великої
Loading...

 
 

Цікаве