WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (пошукова робота) - Реферат

Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (пошукова робота) - Реферат

активно публікував художні твори, в яких розкривав різні сторони існування основних соціальних груп українського суспільства. Непересічний літературний талант надавав В. Винниченку ще більшого авторитету серед української громадськості. Як згадував В. Дорошенко, "... найкращим, найсильнішим художником нової України є безперечно Вол. Винниченко (виділення В.Дорошенка - О.С). Винниченко є в сім часі для нашої літератури тим самим, чим була для громадського життя Р.У.П., з рядів котрої він вийшов" [67, с. 45]. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як політик В. Винниченко виступав як прихильник марксизму, хоч і з сильними впливами українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму.
Лютневареволюція 1917 року в Москві звільнила його від тривалого перебування на нелегальному становищі і В. Винниченко повертається до Києва для активної участі в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним з організаторів і першим заступником Голови Центральної Ради і перший головою її автономного уряду - Генерального Секретаріату. В. Винниченко мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради, на прийняття доленосних рішень Центральної Радою та її Генерального секретаріату. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції - тобто всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій держави, які з історичною конечністю мали відмерти після світової соціалістичної революції.
На В. Винниченкові як на політикові, що був схильний до імпульсивних рішень, крайніх оцінок і дій, значною мірою лежить провина за те, що в революції 1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись як незалежна самостійна держава. Він не лише послідовно руйнував основи державності в перші місяці існування УНР, активно готував і очолив Національний союз та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі помилки і прорахунки, за короткий проміжок часу зумів зробити для організації державних інституцій незрівнянно більше ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не приймають того, що здавалось письменнику-політику конструктивним.
В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С. Петлюра. "1919 р. емігрував за кордон, де повів боротьбу проти альянсу С. Петлюри з білополяками (брошури "Винниченко проти Петлюри", "Лист до класово несвідомої української інтелігенції"). Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим 1920 р. його повернення на батьківщину, проте розбіжності з керівництвом радянського уряду й більшовицької партії з питань національно-культурної та економічної політики, несприйняття ними рекомендацій щодо виведення з розрухи народного господарства (кооперації в промисловості і сільському господарстві, встановлення вигідних форм співробітництва з західними країнами) змусили його виїхати за кордон. Відмовившись від будь-яких антирадянських актів, Винниченко відійшов від політичної діяльності, присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці і філософії"" [196, с. 25-26].
Трагічність позиції В. Винниченка відбита в одному із записів його "Щоденника": "Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще й літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть" [31, с. 445].
Осмислюючи уроки революції 1917-1920 рр. В. Винниченко в праці "Відродження нації", намагався знайти пояснення не лише причин поразки, але й визначальних мотивів поведінки лідерів тогочасної української соціал-демократії. Подібно до М. Грушевського він намагався виправдати їх певні незалежницькі кроки, що почали проявлятись з початком Світової війни. Зазначивши, що довгі століття існування України в складі російської держави мали своїм наслідком практично повне придушення всіх зовнішніх виявів національного життя, він підкреслює, що саме бажання одночасно звільнитись від соціального та національного, гніту зберегти націю, породжувало в українському середовищі сепаратистські настрої. "Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хоті сепаратизуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім'я ж чого ми мали бити в бубни та літаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім'я того, що сотні тисяч наших мирних працьовників, творців і виробників здорових, простих, життєвих цінностів трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім'я того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможна реакція ще цупкіще взяла б у лабети невибиті на фронті мілліони працьовників і ще нахабніше, ще одвертіще затвердила своє право визиску й насильства? Чи в ім'я того, щоб нас уже остаточно, дощенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кров'ю чоловіка?" [25, с. 37-38].
Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі існувало три основних "орієнтації": "на руську ласку", "на німецький штик" та "на свої сили". До першої належали ті, хто за висловом письменника, "... по якимось там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя її народам всередині. Це були прихильники "російської орієнтації". Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до стерені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто зрослися з життям руських" [25 с. 39].
Друга "орієнтація", "на німецький штик" базувалась, на переконання В. Винниченка на тому, що у Світовій війні перемога німців та поєднаної з нею окупацією України є неминучою. Така ситуація розглядалась як позитивна тому, що німці сприймались як "культурні експлуататори", які не лише будуть витискати з народу всі соки, як це робила царська влади, але й турбуватимуться про те, щоб народ був ситим і одягненим для того, щоб міг краще і продуктивніше працювати. Крім того німці, як нові господарі, могли б передати українському селянству нові технології виробництва, підняти культури праці в цілому. Та й значна відмінність української і німецької мов робила б просто
Loading...

 
 

Цікаве