WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (пошукова робота) - Реферат

Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (пошукова робота) - Реферат

української нації та несприйняття нею державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє. Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму. Навіть криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання національної свідомості українців, не надто змінили його погляди - визнавши необхідність існування самостійної української держави, він одразу ж почав "шукати" їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів вінпоєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї.
Оцінюючи концепцію української держави розроблену М. Грушевським, не можна повною мірою погодитись з твердженням А. Коцура про те, що "Серцевиною державницької ідеї, за Грушевським, є визнання невіддільного права українського народу на самовизначення й пошук його оптимальних форм. Він постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої нації, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку" [127, с. 161]. Державну самостійність М. Грушевський визнавав як вимушену, перш за все зовнішніми обставинами, необхідність з якою українські прихильники соціалістичної ідеї повинні рахуватись.
Ґрунтовно проаналізувавши сутність теоретико-методологічних засад української політичної думки на початку XX сторіччя, основні парадигми політичного мислення українських лідерів, Ю.Левенець зазначає: "М. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до, по суті, творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу в Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття дійсності. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом і в науковій творчості, і в політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. Грушевського, як і в багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих політичними кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності" [148, с. 256].
У той же час, науковий доробок М. Грушевського та його діяльність на ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку українського політичного мислення. Як зазначає Л. Винар "Державницький напрям в українській історіографії з'явився як своєрідна реакція на праці істориків-народників, які ставили в центрі історичного процесу народ, народні маси. Костомаров, Антонович і Грушевський були представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні приблизно до вибуху
Першої світової війни. Учні Грушевського у Львові, які творили його першу національну школу української історіографії, яку Багалій називав "Галицькою школою істориків", перебрали від її засновника історичну схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні та історіософічні концепції" [24, с. 33].
Аналізуючи особливості розвитку української політичної думки цього періоду, М. Кармазіна звертає увагу на те, що "З часу М. Костомарова інтелектуальна еліта дивилась на українців як на соціально некомплектний організм, "мужицьку" чи "плебейську" масу, якій зрадили (виділення М. Кармазіної - О.С.) провідні верстви" [111, с. 173]. М. Грушевський, що продовжував традицію і М. Костомарова і М. Драгоманова і В. Антоновича, не просто приймав тезу про безелітність української нації, а й базував на ній діяльність Центральної Ради УНР, маючи в ній незаперечний авторитет.
В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко та інші, прийнявши методологію та загальну схему української історії М. Грушевського, витлумачили тезу про безелітність української нації не як головну перевагу українців у час побудови нового, соціалістичного суспільства, а як корінну причину бездержавного існування України. Проблема формування провідної верстви нації, повноцінної соціальної та політичної структури суспільства, від цього часу стає постійно присутньою в українському політичному мисленні.
Одночасно, реакцією на поразку української революції, спричиненої, значною мірою, позицією її вождів, стало домінування у свідомості міжвоєнного покоління тоталітарних політичних вчень. Українська молодь, що пройшла через революцію, не бажала слухати лідерів, що призвели Україну до поразки. Вона сприймала тоталітарну ідеологію - національний варіант більшовизму в Радянській Україні та донцовську - поза її межами.
Раціоналізм та стійка прихильність до демократичних, легітимних методів вирішення національних та соціальних проблем ідеологами українського соціалізму від М. Драгоманова до М. Грушевського, що стали однією з головних внутрішніх причин поразки, викликали стійке несприйняття на обох політичних полюсах українського післяреволюційного суспільства. Д. Донцов виразно протиставив себе демократичній, раціоналістичній позиції автономістів та федералістів, висунувши на перший план волю, чин та ірраціоналізм, а найяскравіший представник українського націонал-комунізму М. Хвильовий - романтику революції, що також мала, по суті, мало спільного з народництвом лідерів УНР.
Соціалістична фразеологія і послідовний демократизм української інтелігенції виявились не співзвучними часу. Те, що було прогресивним і навіть радикальним, "за межею можливого" ще на передодні лютого 1917, влітку та восени перетворювалось в гальмівну догму. "Зрозуміло, що не всі політичні сили проголошували тоді соціалістичні гасла, але у свідомості демократичної інтелігенції й у створеному нею загальноукраїнському представницькому органі - Центральній Раді, повністю панувала саме соціалістична орієнтація" [210, с. 61].
Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії на передодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951). Він народився на Херсонщині в селянській родині. 1901 року вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Активно включився в громадське життя тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету, заарештований і кинутий до в'язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за кордоном звідки неодноразово нелегально переходив на територію імперії.
1905 року, після розколу в РУТ, став одним з організаторів УСДРП, очолював редакцію газети "Український робітник". Одночасно
Loading...

 
 

Цікаве