WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

і омріяної мети.
Але реалізація цієї мети була на той час все ще за межами можливого. І. Франко це добре розумів і шукав ті шляхи які б могли поступово, без кривавих потрясінь привести до здійснення бажаного результату. Одним з таких шляхів він бачив надання поневоленим народам територіально-автономних прав у складі багатонаціональних держав, в які б повинні були перетворитися імперії на шляху свого повного знищення, а вже потім отримання ними повної державно-політичної самостійності.
У спеціально присвяченій питанню трансформації Російської імперії статті "Свобода і автономія" (1907), І. Франко писав: "З питанням про надання всім росіянам (не лише "русским") повної горожанської свободи і надання гарантій для тої свободи (до таких гарантій належить: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в'яжеться тісно питання автономії (виділення І. Франка - О.С.) країв і народностей, питання, що мусить бути розв'язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави" [301, с. 442,].
І. Франко зазначає, що автономістичним тенденціям поневолених народів в Росії протистоїть практично переважна більшість так званої "думаючої публіки", письменників і політиків. Головним їх аргументом є побоювання того, що при найменшому ослабленні імперії вона може розвалитись і Росія перестане бути великою державою. До того ж автономія начебто повинна передбачати і надання певних привілеїв їх населенню.
Заперечуючи подібні твердження І. Франко зазначав, що в Росії автономія має бути надана не лише національним меншинам, а й "русским": "Надання такої автономії різним окремим частинам великої держави, отже, не лише інородцям, але й "коренным русским" у різних частинах широкої держави, то не уступка, добродійство держави для людності. Ні, се держава мусить робити у своїм власнім інтересі, а коли й людськість матиме при тім якісь користі, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обік центрального ще й свого автономічного уряду" [301, с. 443].
Хоч І. Франко і пише в цій статті, що надання автономних прав національним меншинам в Австро-Угорщині не розвалило цю країну, а навпаки - "скріпилася і вросла в силу", все ж не треба забувати про те, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну державну самостійність, а можливість існування міжнародних об'єднань з деякими ознаками союзної держави відносив у далеке майбутнє, після довгих років незалежного існування коли забудуться старі образи.
Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції позначені чітковираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться "поза межею можливого".
Як відзначав Я. Славутич, "У молодому віці Франко боровся за національну свободу України взагалі, ревно узглядаючи соціяльну проблему селянства. Він навіть дуже жалкував, що діяльність українців Кибальчича і Желябова "вийшла поза рамки нашої національности"... себто пішла на славу російських соціял-демократів. У зрілому ж віці Франко стає трибуном самостійности України, ворогом щойно народжених російських комуністичних ідей, схованих під плащиком інтернаціоналізму і т.п. Він закликає відроджений український політичний рух бути готовим перебрати боротьбу за повне визволення України" [247, с. 18].
Авторитет І. Франка серед українців Галичини на початку XX сторіччя був надзвичайно великим. Він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану.
У другій половині XIX сторіччя український рух в Галичині знав піднесення пов'язане з подіями "весни народів" 1848 року та падіння в часи післяреволюційної реакції, вплив різноманітних зовнішніх факторів, що виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями як місцевої національне свідомої інтелігенції, так і діячів Наддніпрянської України на початку XX сторіччя він чітко вирізняв для себе програму-мінімум - створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з якнайширшими правами - та програму-максимум - об'єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній українській демократичній державі.
Але доля України в цей час вирішувалась не в Галичині.
Література
1. Абрамов А.И. "Слово о законе и благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. - М., 1986. - 4.2. - 42-54.
2. Автобіографія Івана Франка // Культура. - 1926. - 4.4-9. - С.42-54.
3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. - Львів, 1992.-118 с.
4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. - Прага, 1941.-19 с.
5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). - Львів, 1998.-189 с.
6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.-К., 1994.-96 с.
7. Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк, 1961. - 289 с.
8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. - Берлін, 1925.-48с.
9. Бачинський Ю. Україна irredenta. - Берлін, 1924. - 237 с.
10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. - К., 2001. - 256 с.
11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. - Львів, 1999. - 67 с.
12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової діяльності. -Львів, 1998. -51с.
13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша. - Вінніпег, 1993.- 166 с.
14. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV-го. - К., 1991. - 100 с.
15. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. -Львів, 1991. -225 с.
16. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана. -К., 1991.-136 с.
17. Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. - К., 1998. - 45 с.
18. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. -262 с.
19. Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. - Льоссер, 1974.-152с.
Loading...

 
 

Цікаве