WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим в житті, він се може тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу - отсе основна підвалина всякого людського поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі у ньому" [309, с. 345].
І. Франко в останній період своєї творчості однозначно виступав за здобуття українцями, як і всіма іншими поневоленими народами, політичної державної самостійності. Саме виходячи з цього принципу він виступав проти запропонованої К. Трильовським тактики співробітництва з австро-угорською адміністрацією, відмови від боротьби за національну незалежність в обмін на деякі поступки в освітній та культурній сферах. Це для нього було таким же несприйнятним, як і відмова в обмін на соціальне визволення. І. Франко вважав, що воно ніколи не буде дійсним без національного.
Добре усвідомлюючи, що досягнення стратегічної мети - національно-політичного визволення українців - є справою далеко не одного дня, і не найближчої перспективи, І. Франко зазначав: "Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурним і політичним, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернем на інші стежки." [299, с. 285].
Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою яка, на думку Івана франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в товщі народних мас та національних традицій, повинна, вивчивши весь передовий світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, має виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна виробити у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців представників пануючих верств волю до здійснення цього ідеалу, допомогти їм усвідомити, що ніщо в цьому світі не зробиться без їхньої волі або безвілля, коли інші вирішуватимуть їхню долю і не на їхню користь.
"Випложений т[ак] зв[аними] матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою "іманентною" силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем відчути свій ідеал, мусимо розумомуяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина" [299, с. 285].
Хоча І. Франко і не визначає конкретно шляхів реалізації принципу політичної самостійності поневолених народів, в основі необхідних дій він особливо виділяє виховання патріотизму в борців за свободу Батьківщини. Але патріотизм цей повинен бути не абстрактним і не результатом холодного розрахунку на отримання матеріальної вигоди від його сповідування. Говорячи про свій патріотизм мислитель писав у передмові до видання в перекладі на польську мову циклу оповідань "Galicijskie obrazki", яка, на жаль, також не ввійшла до зібрання творів у п'ятдесяти томах: "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити. Розуміється, знаю кілька виїмків, але ті виїмки тільки стверджують загальний висновок... Навіть нашої України не люблю. Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб мав казати, що ніде нема такої гарної природи, як на Україні. Щоб любити її історію, для цього я занадто добре, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і свободи, щоб не відчувати, як мало в історії України прикладів правдивого громадського духа, правдивої посвяти і правдивої любови. Чи, може, маю любити Україну, яко расу - ту расу отяжілу, нездисципліновану, синтементальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власнім смітті, а таку плідну в перевертнів різного роду? Чи може маю любити світлу будучину тої України, якої не знаю і для світлості якої не бачу підстав?... (виділення І. Франка- О.С.)" [261, с. 144].
Після таких гірких, але правдивих слів про відсутність багатьох причин для національної гордості, для легкого патріотизму, що не вимагає якихось надзвичайних зусиль І. Франко говорить: "Як син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, почуваюся до обов'язку панщиною цілого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістатися на висоту, де видно світло, да пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм - це не сантимент, не національна гордість, це - тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне" [261, с. 144-145].
І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем - "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слугою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє. У вірші-відповіді В. Щуратові "Декадент" І. Франко заявляє свій нерозривний зв'язок з долею свого народу і його майбутнього:
"... Я син народа,
Що в гору йде, хоч був запертий в льох,
Мій поклик - праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог" [284, с. 186].
Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень світової філософської і політичної думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці - нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної
Loading...

 
 

Цікаве