WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть можливо було б побудувати її, не витворила б раю на землі, а була б в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу" [309, с. 342].
Саме така здатність до придушення суспільного прогресу, побудованої за енгелівсівським рецептом, держави є, на думку І. Франка, головним недоліком та найбільшою небезпекою марксистського соціально-політичного вчення. Хоча сам мислитель і пройшов у своїх поглядах на проблему організації держави та державної влади досить довгий та звивистий шлях еволюції, в зрілий період своєї творчості, глибоко вивчивши процеси суспільного життя, він доходить висновку про те, що головним завданням держави є створення умов для самореалізації індивіда. Вона може обмежувати його діяльність у всіх сферах лише до тої межі де інтерес індивіда починає суперечити інтересам інших індивідів. Будь-яке інше втручання держави в життя особи є невиправданим насильством і тому недопустиме.
Держава повинна обмежити втручання в усі сфери людської життєдіяльності і, в першу чергу, у виробничий процес. Ще 1890 р. І. Франко писав: "Ніяка громадська, крайова ані урядова постанова, ніякий параграф хліба не спече, ані чобіт не вшиє, се так. Але малесенький параграф може зробити чоловікові неможливим печи хліб, або шити чоботи" [297, с. 531]. Навпаки, держава повинна, не втручаючись безпосередньо в процес виробництва, створювати для нього якнайкращі умови: "Але в наших часах держава може не тільки шкодити розвоєві органічної праці, вона може тисячними способами запомагати їй ... Державні постанови то так, як дощ: із самого дощу хліба не буде, але й без дощу його не буде" [297, с. 532].
Задовго до практичного експеримент по впровадженню в дійсність марксистського соціально-політичного вчення І. Франко зумів побачити ту основну небезпеку, яку воно приховувало в собі - формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під невсипущій контроль бюрократії. Головним достоїнством чиновника в такому апараті є не вміння виконувати управлінські функції, відповідаючи за якість своєї роботи, а здатність до вчасного цитування робіт провідників-вчителів, демонстрація непорушної віри в правильність їх вчення та виконання розпоряджень тих хто стоїть у службовій ієрархії на щабель вище, не задумуючись над наслідками. Недаремно І. Франко називає організацію "твердих" політичних прихильників К. Маркса "сектою", а вчення - догматичною "релігією" з плеканням культу непогрішності вождів.
Головним же недоліком цього вчення, вважав І. Франко, є ігнорування прав індивіда. Для нього було неприйнятним дискримінація особи за будь якою зовнішньою ознакою - расовою, національною, статевою чи то класово-соціальною. Адже саме емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком XIX ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда було б недопустимим відкатом назад.
1900 р. у 12 номері "Літературно-наукового вісника" друкує І. Франко твір під промовистою назвою "На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901". Констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чипролетаріату, а всього людства, він визначає її як звільнення від абсолютизму XVIII сторіччя. Найяскравішим проявом цього звільнення мислитель вважає конституціоналізм: "Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викриває дехто in der Hitze des Gefechtes (в гарячім бою - авт.).... що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїли собі принципи свободи, здемократизувались, зреспубліканщились" [296, с. 289-290].
І. Франко зовсім не абсолютизує конституціоналізм сам по собі. Він підкреслює, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, але ці умови є справжніми, оскільки люди які від самого свого народження не є рівними між собою, отримують рівність у тій сфері, де саме ця рівність і може існувати - у сфері міжлюдських інтересів із приводу їхніх прав та обов'язків один перед одним в процесі спільного існування в різноманітних формах об'єднання індивідів. Юридична рівність як основа політичної повинна забезпечувати для членів суспільства рівність прав у можливості самореалізації.
Визнавши республіканізм та демократизм за головні тенденції політичного життя Європи, І. Франко підкреслює, що вони почали справляти вплив навіть на найреакційнішу державу континенту - Росію, попри зовні непорушні позиції царського абсолютизму. Свідченням цього є дух прогресивної російської літератури та публіцистики.
Розглядаючи проблему наповнення дійсним змістом конституційних форм політичного визволення широких народних мас, І. Франко пише: "Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю - коли позволите се називати так - три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов'язок і загальне голосування" [296, с. 290]. Саме останні, на його думку, мають стати запорукою того, що в майбутньому широкі народні маси зможуть зрозуміти небезпеку прийняття певних рішень і обрати найоптимальніший шлях розвитку суспільства, покладаючись на власне знання, а не на сліпу віру в авторитет своїх вождів, мати можливість захистити, у разі необхідності і збройно, свої соціально-політичні завоювання, а за умов забезпеченої демократії повернути собі право суверенітету та виражати свою волю шляхом демократичних процедур.
Демократія, за І. Франком, - це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід'ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє" [296, с. 292].
Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як
Loading...

 
 

Цікаве