WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

декларації. Більше того, виникає нетерпимість до інших не лише за ідейними, а й за класово-соціальними ознаками. Ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату виявилась претензією на всесвітньо-історичну місію німецького пролетаріату та його ідейних вождів. Саме на таких ідейних підвалинах, вважає І. Франко, "... основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури: Німеччина - то голова всієї людскості, обидва вони світила свого краю, значить, найвищі світила над усю нетямущу людськість" [302, с. 37].
Противагою німецькому соціал-демократизму за І. Франком є рух, який він називає соціалістично-федералістичним. "Рух соціалістично-федералістичний не віднині бореться з соціал-демократичним; противно він давніший від соціял-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур'є з додатком ідей Прудона і Чернишевського" [302, с. 32]. Сам І. Франко в суперечці цих двох різновидів соціалістичної доктрини явно симпатизує соціалістично-федералістичному, який на відміну від марксизму стоїть на позиції емансипації кожної людської одиниці, незалежно від її соціального походження, реалізації ідей дійсного гуманізму, лібералізму і демократії.
1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій Ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соціал-демократичної політичної доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регляментації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої" будучини" [128, 25] (це уривок в п'ятдесяти томному зібранні творів І. Франка позначено трьома крапками).
1899 року суперечності між поміркованою та ліворадикальною частинами вилились у конфлікт між "старшими" і "молодшими" привели до розколу в Русько-Українській радикальній партії. І. Франко цього разу йде не з лівими. "У грудні 1899 року доходить до порозуміння між народовцями і виходцями з радикальної партії і до заснування Української національно-демократичної партії. ... Так скінчився Франків радикалізм. До цього треба додати хіба ще те, що за перебування Франка в радикальній партії двічі ще ставлено Франкову кандидатуру на виборах: один раз до австрійського парламенту р. 1897 і другий раз на виборах до галицького сойму р. 1898, - але обидва рази нещасливо через адміністративні надужиття при виборах" [261, с.133].
Колишні радикали в Українській Національно-Демократичній Партії внесли до її програмних документів цілий ряд рішучих вимог щодо покращання національно-політичного становища українців. "До цієї партії вступили як "народовці" так і діячі Радикальної Партії: Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський. Ці люди хотіли надати новій партії поступового характеру і вони ж внесли в програму націонал-демократів домагання самостійності України" [275, с. 77-78].
У цілому УНДП претендувала на репрезентацію інтересів всього Українського народу і захист його інтересів. "Націонал-демократи називали себе "народньою-партією". І от їхня "Народня Програма" видана без дати у Львові, заявляє, що націонал-демократи прагнуть до того, щоб увесь український народ (національність) здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність і об'єднався в майбутньому в один державний організм.
Програма домагається злучення всієї території, заселеної українцями в Австрії, в один "Короннийкрай" (автономну провінцію Австрії), а тим часом поділу Галичини на частини: українську та польську, і як першого кроку в тому напрямкові - адміністраційного поділу Галичини на східню й західну; домагається також демократизації держави і краю" [98, с. 82].
Ліве ж крило радикалів на чолі з М. Павликом та К. Трильовським заснувало Українську соціал-демократичну партію в Галичині, що орієнтувалась на марксистську соціально-політичну доктрину. І. Франко в цей час прийшов до висновку, що соціал-демократія є однією з найбільших небезпек для справи визволення української нації.
Показовою є думки висловлені Іваном Франком у рецензії на книжку А. Фаресова "Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899." опублікований в "Літературно-науковому віснику" цього ж 1899 р. Відзначивши, що перенесений на російський грунт стараннями Г. Плеханова, П. Струве, М. Туган-Барановського та інших, німецьких соціал-демократизм здобув собі багато прихильників серед освіченої громади, І. Франко наголошує, що за своєю суттю "...соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов'язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті" [282, с. 272].
Особливо небезпечним, на думку І. Франка, є те, що ця доктрина починає набувати великої популярності серед молоді, погляди і життєві орієнтири якої ще не сформовані до кінця. "От тим-то не дивно, що свідоміші українці виступають против сеї згубної програми як можуть. Правда боротьба ся мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами товстючі місячники ( ... ), а українство не може боронити себе і своїх поглядів відповідним способом" [282, с. 272-273]. Це був час розпалу дії сумнозвісних Валуєвського та Емського указів.
Прийшовши до невтішного висновку щодо впливу соціал-демократизму марксівського напряму на вирішення "українського питання", І. Франко висловив сподівання: "Я певний, що в XX віці люди не схочуть вірити, щоб така безглузда і антигуманна доктрина могла коли-небудь розгарячувати голови і серця молодежі, у котрої на устах є раз у раз любов до народу і до поступу" [282, с. 273]. На жаль, з усіх його спроб висловити думки щодо майбутнього розвитку в східноєвропейських країнах, цей прогноз виявився невдалим. Ця "безглузда і антигуманна доктрина" виявилась пануючою на значній частині земної кулі на довгі десятиріччя XX віку і народи, що їй повірили, заплатили за свою помилку десятками мільйонів людських життів.
Почавши в 1873-1895 рр. з критики окремих положень соціально-політичної концепції марксизму, після 1895 р. І. Франко переходить до його комплексної критики. Однією з різко критичних статей з цього питання є опублікована в "Літературно-науковому Віснику" за 1904 рік наукова розвідка "До історії соціалістичного руху", яка також не публікувалась і не цитувалась в Україні за часів радянської влади, хоча саме вона якнайкраще демонструє еволюцію ставлення І. Франка до
Loading...

 
 

Цікаве