WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

напрямку еволюції політичного світогляду, то вона, на наш погляд, в період між 1883 і 1895 роками йшла не "до марксизму", а "від марксизму" як наслідок більш глибокого вивчення його теорії та практики.
Не можна погодитись також з твердженням, що в цей період І. Франко перетворився в "радикально-буржуазного демократа". Відійшовши від марксизму, він все ж ще намагався знайти істину в рамках соціалістичної теорії, правда, в її європейському, більш поміркованому, розумінні. Навіть третій, останній арешт галицькою поліцією, за зв'язки з наддніпрянською українською інтелігенцією, своєю причиною мав швидше конкретну передвиборну боротьбу за місце в австрійському парламенті, ніж радикальність його поглядів.
Шукаючи свого місця в політичному українському русі, І. Франко 1890 року, за підтримки М. Драгоманова, разом з М. Павликом стає одним із засновників Русько-Української Радикальної партії, для якої пише програму в загальносоціалістичному та демократичному дусі. "В програмі-мінімум Радикальна Партія ставила домагання: перетворити Австрію на федераційний союз національностів, створивши намість тодішніх провінцій - національні території з цілковитою політичною автономією кожної національности. Разом з тим партія жадала забезпечити національним меншостям всі політичні і культурні права. Серед політичних домагань був ще пакт про послідовну демократизацію всього державного життя" [98, с. 79-80]. Серед вимог до її членів було і ведення пропагандистської роботи серед українських робітників Галичини з метою щоб вони усвідомлювали себе не тільки як робітники, а й як українці.
І. Франко з М. Павликом вже не були молодими радикалами. Навпаки, молодь що йшла за ними вимагала більш рішучих дій. І все ж авторитет їх був настільки високим серед української галицької прогресивно налаштованої молоді, що їм певний час вдавалося стримувати радикалізм молодших. Це яскраво відбилося в результатах першого установчого з'їзду партії. М. Павлик писав 12 листопада до М. Драгоманова, що їм вдалося добитися, щоб молоді "трохи попустили з глупого марксизму". Радикалізм молодих і їх промарксистські симпатії врешті-решт привели до кризи, а потім і розколу в партії, до виходу Франка з неї.
У цілому період 1883-1895 років був для Івана Франка часом важких і болісних пошуків на теренах політики, як практики так і теорії. Найбільшим здобутком в області теорії політики, на нашу думку, в цей період для нього була розробка концепції походження держави, підстав та джерел політичної влади.
1895 рік був переломним у розвитку політичного світогляду І. Франка, його політичних орієнтацій, поглядів на місце і роль держави в житті суспільства, завдання провідників народу. Цього року помирає вчитель і незаперечний довгий час для нього авторитет, видатний український політичний мислитель, що уособлював собою цілу епоху в українській політичній думці - М. Драгоманов. Вплив його на формування політичних поглядів І. Франка був настільки великий, що серед багатьох вчених період до 1895 року отримав назву "драгоманівського".
Вплив цей дослідниками оцінюється по різному - від беззаперечного схвалення і до такого ж осудження. Визнаючи велику силу впливу ідей драгоманівського "громадівського соціалізму" на І. Франка, все ж не слід його перебільшувати. І. Франко був самостійним, оригінальним мислителем, і не можна однозначно пов'язувати його остаточний розрив із соціалістичною ідеєю зі смертю М. Драгоманова. Цей процес був досить тривалим, із зупинками і поверненням до попередніх позицій, говорити ж варто лише про загальну тенденцію.
Цього ж року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Ukraina irredenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціял-демократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціялістичний світогляд" з данимиукраїнської історії"" [128, c. 11].
Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-політичних здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає Добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт - це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме" [281, с. 134]. Тут І. Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі "Що таке поступ".
Цікавою в плані дослідження витоків та сутності марксистської політичної доктрини є також опублікована 1897 року стаття І. Франка "Соціалізм і соціал-демократія", що також не була включена в радянське п'ятдесяти томне видання творів письменника. Говорячи про основні зміни в головних пріоритетах людства, що відбулись у XIX ст., І. Франко зазначає, що головним завоюванням цього віку було усвідомлення широкими масами населення в економічно розвинених країнах ідеї прав та свобод індивіда. Саме боротьбу за емансипацію кожної конкретної особистості він вважає головним змістом цієї епохи: "Із сего новочасного змагання виплив і соціялізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск, позволяла всяким одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ся думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників в особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і багато інших діячів і писателів" [302, с. 30].
На противагу прогресистським соціалістичним рухам в Англії та Франції, підкреслює І. Франко, у Німеччині отримали розвиток не стільки ідеї емансипації особистості скільки класового визволення в процесі безкомпромісної класової боротьби, що, на його думку, не вписується в рамки класичної соціалістичної концепції. Найвиднішими речниками цієї течії він вважає К. Маркса, Ф. Енгельса, Ф. Лассаля та В. Лібкнехта. "Правда рух сей соціялістичний і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого par excellnce соціялістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці сего руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів" [302, с. 31].
Цим "дещо таким" для І. Франка є претензії прихильників марксистської концепції соціалізму на виключне право на істину в останній інстанції, нетерпимість до думок інших, віра в непогрішимість своїх вождів, а, отже, й агресивність до своїх ідейних супротивників. "Соціал-демократи дуже багато говорять про свій "науковий соціалізм", немов би був надто ще якийсь соціялізм неуків як Сен-Сімон, Оуен, Прудон, Чернишевський ... серед соціялдемократів почала творитись легенда про якусь науку для них, і оперта на соціяльних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії" [301, с. 35].
Це некритичне ставлення до власних теоретичних здобутків приводять лідерів марксистської течії до висновків, що повністю перекреслюють їх загальнодемократичні та емансипаційні, гуманістичні
Loading...

 
 

Цікаве