WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (пошукова робота) - Реферат

самоуправлінням, про можливість існування в сучасному йому суспільстві як спадщини минулого так і паростків майбутнього, І. Франко задається питанням про пошуки цих "зародів" та вияснення принципів та механізмів громадського самоуправління, національних традицій організації державної влади. Ці дослідження, на думку мислителя, повинні служити меті відродження національної пам'яті та сприяти національному солідаризму.
Необхідність подібної роботи він сформулював у проекті відозви щодо планованого видання щомісячного літературно-наукового і політичного журналу "Братство" (пізніша планована назва, більш відома дослідникам, "Поступ"): "... бажав би я вдоволити давно почувану отребу часописі котра б, громадячи в собі всі найкращі літературні і наукові сили нашої Руси-України, служила б повним виразом літературно-наукової і суспільної роботи цілого нашого народу, спиралась би приводити ту роботу в життєвий зв'язок з такою ж роботою наших ближчих і дальніх сусідів на сході і заході Європи, а заразом ставила б собі метою по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнання (виділення І. Франка - О.С.)" [288, с. 528]. Для нього вже є цілком зрозумілим, що не можна переносити механічно на український ґрунт чужоземні схеми та формули, виведені з інших передумов, з врахування іншого національного характеру, необхідно, враховуючи досягнення інших народів, виходити з історичного досвіду власної нації.
Ґрунтовно дослідивши традиційні форми громадівського самоуправління українців в розвідці ""Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині", І. Франко приходить до висновку, що традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального авторитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механізми реалізації - все це йому імпонує, все це він вважає тим позитивним досвідом минулого, який неодмінно необхідно використати при будові суспільства майбутнього. В сучасному ж йому суспільстві подібна форма громадського самоуправління збереглась тому, що "місцеві люди вважають спільне життя якоюсь святою спадщиною давніх часів, заповіданою батьками ... економічні причини підтримують цей давній лад" [280, с. 494].
Виходячи з такого розуміння дійсних підстав політичної влади І. Франко формує свій ідеал політичного лідера і справжнього політичного діяча. У філософській поемі "Мойсей" він виводить образ політика, керівника, провідника народу. Як зазначає в роботі "Іван Франко. Його життя і діяльність" В. Сімович, говорячи про підняту в поемі "Мойсей" проблему політичного лідерства, провідництва: "Великий цей твір тим, що змальовує провідника, для якого народ був би всім. На думку Франка, такий провідник віддав би для народу "весь вік свій, весь труд у незломнім завзяттю", він "любив би той народ невимовно", і то за все, і за добрі і за погані прикмети, "він став би з любови до нього його слугою", віддав би йому все, і взаміну за те "від нього нічогісінько не хотів би, ні похвали, ні пошани, а прийняв би для добра того народу і наруги і рани". Але ж такий провідник, як отой Мойсей біблійний, мусів би знати, яка мета цього народу, він мусів би безоглядно до цієї мети вести той народ, хоч би той народ у своїй темноті і сопротивлявся його наказам, а то й побив би його камінням! Він мусів би мати непохильну віру в те, що мета, куди він веде народ, правдива. За найменший сумнів у своєму ділі, у своїй праці - його чекає найбільша кара: сам він до мети не дійде, хоч сам народ дійти і може, і таки дійде... (виділення В. Сімовича - О.С.)" [243, с. 77].
Служіння людям - це обов'язок кожного, а для провідника народу, політика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмінною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й політика взагалі. Саме наявність таких лідерів у українського народу, провідників нації, здатних на жертовність, спроможних зрозуміти і виразити інтереси широких мас, повести їх за собою, не звертаючи увагу на особисті проблеми та тимчасові конфлікти з послідовниками, дасть змогу Україні, вважає І. Франко,стати в один ряд з іншими вільними народами як рівний з рівним.
Період між 1883 і 1895 роками був для І. Франка часом важких, іноді досить болісних пошуків свого місця у прогресивно визвольному русі як Галичини так і всієї України. Це час важкого розлучення з юнацькими ідеалами марксівського соціалізму, драгоманівського "громадівства" з його анархізмом та політичним космополітизмом, примирення власної прихильності до соціалістичної демократичної ідеї і очевидним потягом нової ідеології до ігнорування прав і бажань окремого індивіда.
Почавши політичний дрейф у бік буржуазно-ліберальної течії народовців, І. Франко не пробув з ними довгий час. У 1886 році він розходиться з діячами народовського руху Галичини внаслідок незбігу поглядів на форми організації та стратегічні завдання українського руху в Австро-Угорщині. Спроби старших українських діячів народовського табору обмежити радикалізм І. Франка, поставити під свій контроль його публіцистичну діяльність, прискорюють розрив.
Згадуючи про ці події в листі до М. Драгоманова від 22 лютого 1886 року він зазначав: "Війна за справи політичні мене ані трошечки не діткне, бо я до табору народовців не належу, Пелеша не хвалю, інкримінований Вами панегірик попам не такий то вже страшний, щоб за нього аж вічним соромом покриватись, думок своїх ніяких не відрікавсь і не відрікаюсь" [289, с. 32].
Останнє твердження Івана Франка не є абсолютно точним. Якщо від ідей драгоманівського громадівського соціалізму він дійсно ще не відрікається, то відхід від промарксистських позицій вже став очевидним. Автори розвідки "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", звернувши увагу на цю еволюцію його політичного світогляду, відзначили: "Розрив із народовцями не знаменував повороту Франка вліво, до пролетарського руху. Місце колишньої праці серед робітництва і клопоту про утворення робітничої партії заступає тепер у Франка намагання утворити людову, народню, себто дрібнобуржуазну партію" [261, с. 92].
У радянському франкознавстві робились різноманітні спроби пояснити чому І. Франко, активний організатор, за кілька років перед тим, освітньо-пропагандистських гуртків для львівських пролетарів, автор першого в українській літературі роману з робітничого життя, практично перестає навіть згадувати про існування пролетаріату, не кажучи вже про його "історичну місію". Говорилось про малочисельність та слабку організованість галицького пролетаріату, і неможливість, на той час, здійснення ним керівництва широкими масами населення. І. Франко ж начебто хотів змін у найближчому часі і тому орієнтувався на дрібну буржуазію, насамперед на селянство.
Однак на це можна було б заперечити, що І. Франко мав змогу спертися на досвід революційної діяльності європейського пролетарського соціалістичного руху, зокрема в економічно розвиненіших краях Австро-Угорщини. Та "...тут він натрапляв на явища, що
Loading...

 
 

Цікаве