WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників (пошукова робота) - Реферат

Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників (пошукова робота) - Реферат

загальному складі. Шевченкові чужий модель ідеологічного походження - з "програм", що озвучували народ, ніби отару в загорожі, звідки виводять "єдиним махом" на пастівник свободи і зоставляють худобою під батогом нового "хазяїна"" [7, с. 96].
Оця "персоніфікація" свободи у поета тісно пов'язана персоніфікацією відповідальності. Особливої гостроти ця проблема набуває у відношенні до політичних лідерів. "У своїй справедливій критиці Шевченко не щадив найбільш заслужених перед історією постатей, які, можливо, навіть в об'єктивній науці мають певен престиж маєстату, майже "недоторкальності". Наскільки важливою в осіб на високих постах є їх особиста мораль - Шевченко показує в поемі "Царі" ("Старенька сестро Аполлона..."), в якій він не щадить гострих слів упімнень, як Йоан Предтеча, царям - ієрусалимському Давидові, і нашому, київському Ясному Сонечкові, Володимирові. Держава, яка має бути чиста перед Богом, яка має надіятись на охорону від зовнішніх ворогів Найвищої сили, мусить мати чистих серцю провідників. Чим вищий пост, тим вищі вимоги. Але особиста доброта і чистота в державного мужа - це ще невсе. Провідник народу - чи то цар, чи князь, чи гетьман, несе відповідальність за долю своєї нації, і його політичні прагнення мусять бути такі, щоб уможливити цій нації щасливе існування" [258, с. 179].
Не меншу відповідальність покладає поет і на себе. Його життєве кредо, викладене передовсім у таких поезіях як "Заповіт", "Думи мої, думи", "Мені однаково...", полягає в служінні власному народу, нації, боротьбі за її щасливе майбутнє. Для цього він готовий пожертвувати не лише кар'єрою, свободою, життям, а навіть славою:
"І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: "Молись,
Молися сину: за Вкраїну
Його замучили колись".
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені, Як У кращу злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденую збудять...
Ох, не однаково мені".
Акцентуючи увагу на цій готовності Т. Шевченка до самопожертви в ім'я власного народу без будь-якої надії на винагороду, чи навіть просту вдячність, І. Франко писав: "Жертвування своєї індивідуальності для діла милосердя, пересилення власного горя і віддання всієї сили для благородної мрії, щастя людськості, цей ідеал Шевченко залишив нам, як свій найдорожчий спадок" [303, с. 437].
Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів Т Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов'янських, зокрема. У багатьо'х поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов'янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов'янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Цей принцип був центральним в ідеї слов'янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко.
Значне місце приділяє поет українсько-польським відносинам. У багатьох його поезіях часто зустрічаються картини українсько-польського протистояння. Однак вони подаються не як результат історичної ненависті між двома народами, а як наслідок спроб шляхти та католицького кліру закабалити козацько-селянську Україну. Але поневоленій Польщі поет готовий пробачити минулі кривди в ім'я спільної боротьби за майбутню свободу. У поезії "Полякам", зобразивши ідеалізовану картину українсько-польських стосунків до того, як "прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай", Т. Шевченко звертається до польських патріотів:
"Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай".
Зовсім інше ставлення поета до Росії. Практично в жодному вірші у нього немає ні позитивного ставлення до неї, ні натяку на можливе прощення в майбутньому. А поеми "Сон (Комедія)" та "Кавказ" є вершиною поетової критики поліціно-тоталітарної системи імперії, що прагнула поглинути весь світ. "Шевченко ненавидів офіціяльну Росію, як демократ, що бачив у російських царях головних виновників закріпачення української маси, як Федераліст і Кирило-методіївець, що ненавидів централізм, як політичний радикал і республіканець, що був ворогом взагалі монархії, самодержавства та царів і вкінці як український патріот, що бачив не тільки в російськім правительстві, але й в російському громадянстві головних винуватців знищення української національної волі і культури" [208, с. 57].
Однак Т. Шевченко зовсім не є "зоологічним русофобом". Його критика імперської системи та російського громадянства, байдужого в самодержавній величі до проблем поневолених імперією народів, не переноситься на народ та конкретних людей. Шевченко жив і творив "... без ворожнечі до всіх росіян, до народності і осіб, що втілюють високі прикмети її. Таких він багато бачив: серед учнів Академії, літераторів, учених, громадських діячів, солдатів, - з ними він знаходив однодумність і ділив серце.... ніде немає в нього зневаги до росіян як народности, навіть коли він протиставляється їй" [7, с. 38].
Однією з основних дискусійних тем в шевченкознавстві є питання про суспільний ідеал поета. У найбільш загальному вигляді всі спроби інтерпретації цього питання можна об'єднати у дві великі групи. До першої, що акцентувала увагу на "революційність" шевченкової поезії, "заклику до боротьби" поневолених мас проти "соціального і національного гноблення", можна віднести прихильників соціалістичної ідеології в усіх її різновиявах. Крайню позицію в цьому питанні займало радянське шевченкознавство, в якому поет проголошувався ледве не предтечою соціалістичної революції та СРСР як "сім'ї вольної, нової".
Діаметрально протилежну позицію займали прихильники національно-державницької ідеології, трактуючи весь життєвий шлях поета як осягнення ним ідеї української державності. Так Є. Маланюк, однозначно трактуючи Т. Шевченка як людину, що змогла пробудити прагнення здавалось би навіки "приспаної нації" до відродження власної держави, зазначає: "... випадає ще раз ствердити, що жадних ідеологічних "борсань", жадних "спалювань ідеалів" і жадних "матеріялістичних" (отже й "соціялістичних") звужувань (виділення Є. Маланюка - О.С.) виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості - ніколи не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості й його світогляду - вверх. Можна прослідкувати, як теми й мотиви раннього періоду творчости - Шевченко розкривав, поширював і поглиблював у творчості періодів наступних" [165, с. 30].
Позицію над цими крайніми точками зору намагається зайняти Г. Грабович, який в книзі "Поет як міфотворець" (перше видання побачило світ у 1982 році) зробив спробу, як він сам висловлюється, "розкодувати" код міфів
Loading...

 
 

Цікаве