WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників (пошукова робота) - Реферат

Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників (пошукова робота) - Реферат

унормувавши її на європейський лад.
Наслідком такого "незмішання" власності було те, що українці не асоціювали себе з власним паном і при першій же нагоді були готові покинути його, а то й виступити проти. Росіяни ж навпаки, часто переносили ставлення до общини, як колективного власника землі, що дає окремому селянину її частину для обробітку і прожиття, на поміщиків, зберігаючи їм відданість, радіючи успіхам і підтримуючи добровільною працею.
Відчуження українців від вищих соціальних верств часто призводило до того, що досить часто воно оберталось різаниною "панів" та "кармазинів". Однак вона ніколи не призводила до повного їх знищення. Ті ж з українців, що в силу життєвих обставин висувались із загальної маси народу, як правило, зраджували своїй національності, переходячи до стану загарбників, спочатку поляків, потім - росіян, вважаєМ. Костомаров.
Це зумовило не лише безелітність української нації, але й дозволило зберегти їй справжній народний слов'янський дух, посилений високою духовністю на основі глибокої релігійності. Росіяни ж, незважаючи на яскраві зовнішні прояви релігійності, зосереджують свою увагу не на внутрішньому, а на зовнішньому, на формі, а не на змісті. Це допомогло їм збудувати Державу, як систему формалізованих зв'язків між окремими індивідами, але й принесло загрозу обездуховнення та встановлення деспотії.
Незважаючи на корінні відмінності в характері південнорусів та великорусів, вони, за певних обставин, можуть цілком доповнювати один одного, вирішуючи загальне завдання звільнення слов'янства та входження його в коло цивілізованих народів світу. Українці повинні стати чинником, що забезпечить у майбутньому слов'янству духовне відродження та встановлення дійсної свободи в межах держави, що її створили і розширюють росіяни. "Південноруський елемент повинен давати нашому загальному життю розчинюючий, оживляючий, одухотворюючий початок. Південноруське плем'я, у минулій історії довело нездатність свою до державного життя. Воно справедливо повинно було поступитися саме великоруському, примкнути до нього, коли завданням загальної руської історії було встановлення держави. Але державне життя сформувалося, розвинулося й окріпло. Тепер природно, якщо народність з іншою протилежною основою і характером вступить у сферу самобутнього розвитку і вплине на великоруську" [125, с. 68].
З поляками ж, незважаючи на деяку ментальну спільність та традиції політичного життя, українцям, на думку М. Костомарова, не слід спішити самостійно укладати державного союзу. Польська нація є "нацією-паном" і усвідомлює себе саме таким чином. В Україні поляки представляють собою міську панську культуру на противагу переважно сільській і селянській українській. А ідея "пана" є неприйнятною для українців.
Оцінюючи вплив роботи "Дві руські народності" А. Господин зазначає: "Ця стаття М. І. Костомарова - це був сильний політично-науковий удар великого історика, мала знищити всі московські теорії про спільнородство, спільномовство і спільнокультурництво москалів і українців. Вона також розбивала фальшиві польські теорії" [44, с. 25].
У той же час автор своїми висновками про традиційну несхильність, більше того - нездатність, українців до державно-самостійного існування фактично "прирікав" їх на бездержавність. Сильна і достатньо ґрунтовна стаття великого вченого не лише розвивала почуття національної гордості українців, але й обмежувала їх прагнення культурницькими завданнями, ставлячи як максимальне політичне завдання питання лише про автономію в рамках майбутньої федеративної держави в межах Російської імперії.
М. Костомаров був досить послідовним прихильником федералістської ідеї. 1862 року він надрукував статтю під назвою "Мысли южнорусса", в якій дав своє розуміння держави та її призначення щодо вирішення національного питання: "Держава ... є конечна внутрішня форма об'єднання суспільства і може бути зложена з багатьох народів, котрі, в державному розумінні, всі разом творять одне тіло, але у внутрішньому житті залишаються самобутнім цілим. Не змішуючи себе з народом, держава не повинна давати перевагу одному із кількох підвладних собі народів і ставити його вище других, але однаковим способом охороняти порядки їх взаємному відношенні і не перешкоджати вільному розвиткові кожному з них" [44, с. 24].
Таке уявлення про майбутнє державне існування українців було певним відступом від доволі радикальних ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Однак в умовах другої половини XIX сторіччя воно стало фактично домінуючим у колах прогресивної, національно-свідомої української інтелігенції. Автономія і свобода національно-культурного розвитку в поєднанні з ліберальними реформами стали її заповітною мрією.
Визначний український історик, політичний і громадський діяч, Президент Центральної Ради УНР М. Грушевський писав про вплив ідей М. Костомарова на українську політичну думку: "А тим часом Костомаров уже в Кирило-Мефодіївській добі був, безсумнівно, ідеологічним провідником України; се стало зовсім ясно аж за хвилю опублікування "Книг Битія Українського Народу", - перед тим тільки більш інтуїтивно відчувалось. Пізніш, після десятилітнього "из'ятия" і пробування "под судом", Костомаров з моменту появи його "Богдана Хмельницького" (1857), знов став загально признаним ідеологом українства, майже до смерти, напевно в кожнім разі до появи його "Задач украинофильства" (1882), котрими він відмежувався від тодішніх провідників українського національного руху. Чим він був протягом повного чверть століття (1857-1882)" [44, с. 29-30].
Бувши протягом чверті століття "володарем дум" українських патріотів, обережний і поміркований після заслання, М. Костомаров, у кінці свого життя, не зміг пристосуватись до соціальних, а головне, психологічних змін у середовищі національно-свідомих українців. Їм уже було мало простого культурного відродження та прожектів щодо "духовної перебудови" Російської імперії, про "спільне звільнення слов'янських народів".
Своєрідним ідейним антиподом поміркованій автономістично-культурницькій позиції М. Костомарова у Кирилю-Мефодіївському товаристві були погляди Тараса Шевченка, якого дослідники традиційно, разом з М. Гулаком та В. Андрузьким, відносять до так званого "радикального крила" організації.
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці на Черкащині в сім'ї селянина-кріпака козацького походження. Рано осиротівши чотирнадцятилітнім хлопцем попав в "козачки" до поміщика П. Енгельгарда, з яким 1829 року переїжджає до Вільно, а на початку 1831 - до Петербургу. Помітивши схильність юнака до малювання П. Енгельгард віддає його "в науку" до художника В. Ширяєва, що спеціалізувався на розписі палаців. 1836 року Т. Шевченко знайомиться з українським художником І. Сошенком, а пізніше з К. Брюлловим, В. Жуковським, В. Григоровичем, М. Вільєгорським, Є. Гребінкою та ін. (ці та подальші події описані в автобіографічній повісті
Loading...

 
 

Цікаве