WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Проблема держави в козацьку добу (пошукова робота) - Реферат

Проблема держави в козацьку добу (пошукова робота) - Реферат

межі, яка протиставляє його духовний сан замовленню "патрона". Так, підтримуючи прагнення Петра забезпечити фінансову основу реформ за рахунок надбань церкви і вирішення питання ідеологічного обґрунтування підкорення церкви волі царя, Прокопович виступає апологетом ідеї цезарепапізму.
Ця ідея, в принципі, постійно присутня в ортодоксальному православ'ї, була доведена в часи правління Петра І до абсолюту. Гостра необхідність в фінансах, за умови повного зубожіння населення, спонукала царя накинути оком на величезні багатства накопичені православною церквою в Московській державі. Проведена Петром І секуляризація церковного майна, з одночасною заміною патріаршества Священним Синодом на чолі якого стояв обер-прокурор Імперії, дозволили Петру не лише отримати додаткові джерела для забезпечення своїх планів, але й інструмент тотального, як на ті часи, контролю за думками підданих. І в цьому питанні Ф. Прокопович знову виступив як найближчий сподвижник царя, навіть всупереч своїм станово-корпоративним інтересам.
Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії. Духовні поводирі мас перетворювались на особливий розряд державних чиновників, що отримували платню від держави і несли повну відповідальність перед нею.
Щоб обгрунтувати правові підстави такого існування церкви в системі Імперії Ф. Прокопович апелює до традиції минулого: "Собори вселенські повелінням царів збиралися; на тих же соборах керували судді, царів піддані: вони наглядали щоб чинно діло йшло, вони бунти і шум єпископів заспокоювали" [231, с. 89]. Після такого висловлення позиції одним із вищих ієрархів церкви посідання обер-прокурором імперії чільного місця в Священному Синоді мало сприйматися сучасниками як традиційний і цілком природний стан речей.
Однак навіть підкорення церкви царській волі, сконцентроване в ідеї цезарепапізму, не було вершиною здійснюваної Ф. Прокоповичем апологетики абсолютизму. Те, що було для нього "перепусткою" у вищий світ Імперії - оспівування спадковості монархії у "Слові похвальному в день рождества благороднійшого государя царевича і великого князя Петра Петровича" - вимагало від "київського мудреця", ще однієї, остаточної "клятви крові" на вірність імперії. Такою "клятвою крові" став трактат Ф. Пркоповича "Правда волі монаршої", в якому він довів ідею богоданності монаршої влади до абсолюту.
Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха. І в цьому його позиція практично нічим принципово не відрізняється від позиції, що була домінуючою у "територіальної спадкоємниці" Візантії - Оттоманській імперії: "Султан є намісник Аллаха на землі".
Влада, отримана з Божої волі монархом, є, на думку Ф. Прокоповича, у повному розпорядження останнього. Приймаючи її як Боже помазання, монарх передає її у спадок тому, кого він вважатиме за достойного це помазання нести. Така позиція мислителя була зумовлена конкретною історичною ситуацією, коли Петро І, запідозривши власного сина Олексія у змові проти своєї влади, після тяжких катувань скарав його на горло. Страчений був не просто царський син, а спадкоємець престолу, що посмів виступити проти реформаторських діянь государя в ім'я повернення "московської старожитності".
"В цій дійсно шекспірівській драмі між батьком і сином Феофан твердо взяв сторону Петра. Він супроводжував царя в поїздці в Москву для зустрічі з сином, був присутнім в Кремлівських палатах при читанні мандата про провини царевича та його відречення, виголосив промову з приводу проголошення спадкоємцем малолітнього Петра. І, нарешті, він, Феофан, в присутності великої кількості народу виголосив громове "Слово про владу і честь царську", і луна цієї промови ще довго носилась по країні, докотившись до європейських держав" [250, с. 62].
Виправдання синовбивства укріпило вплив і владу Ф. Прокоповича при правлінні Петра І, а обгрунтований ним порядок набуття престолу не за родовим спадком, а за волею монарха, що може заповісти владу як будь яке власне майно - зберегли його становище і саме життя після смерті "патрона".
"Для пояснення і виправдання нового порядку спадковості престолу Феофан написав величезний трактат під назвою "Правда волі монаршої". Головний аргумент Феофана простий, але в ньому міститься філософія сваволі монарха: "Як батько може позбавити сина спадку, так і государ - престолу" [250, с. 89].
Апологетика абсолютизму та імперської величі Феофаном Прокоповичем, незважаючи на політичну заангажованість, мали завершений, послідовний характер. Виходець з України, в пам'яті якої ще були свіжими часи Руїни, перед очами якого стояли приклади магнатської сваволі в сусідній Польщі, що підривали державу і суспільство, він прийняв сторону спадкової абсолютної монархії, вважаючи за краще служити просвіченому деспоту, ніж піддавати загрозі анархії саме існування людства.
Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.
У часи правління імператриці Анни Іоанівни, для зішесття якої на престол Ф. Прокопович доклав немало зусиль, становище Гетьманщини різко погіршало. Після смерті гетьмана Д. Апостола верховну владу було передано Малоросійській колегії і утворено так зване "Правління гетьманського уряду" (1734-1750 рр.), на чолі якого поставлено князя О. І. Шаховського. До складу Правління входили також два російських урядовці ігенеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старшинами.
Як відзначає Р. Іванченко "Князь Шаховський і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоанівни спеціальну інструкцію - "Решительные пункты", котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках її йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість в судах - все це вина українських урядовців. Ці думки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина - непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом і захищати його інтереси, тому її потрібно негайно
Loading...

 
 

Цікаве